Читати книгу - "Ненаписані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Товаришу, дозвольте, будь ласка, — звернувся до нього Сольц.
Той оскірився:
— Куди поспішаєш, шустрий?! Дуже ти прудкий!
Сольц не зрозумів потаємного смислу сказаного, повторив своє прохання. Здоровило злобно вищирив зуби:
— Підождеш, жидок!
Міліціонер, що стояв неподалік, посміхнувся:
— Та пусти ти старика пархатого.
— Як же вам не соромно?! — тихо сказав Сольц, звернувшись до міліціонера. — Що можна п’яниці, то недопустимо для вас, представника Радянської влади!
Міліціонер спроквола подивився на пасажирів:
— Усі чули, товариші?! Чули, як при вас образили червоного міліціонера?! — І, не дочекавшись відповіді, взяв Сольца за руку й підштовхнув його до виходу…
У відділенні міліції черговий вислухав міліціонера, потім обернувся до Сольца й попросив дати показання: Сольц розповів усе, як було. Черговий знизав плечима:
— Звичайно, про жида — це недобре, але ми вам не дозволимо ображати червоного міліціонера!
Сольц наполіг на зустрічі з начальником відділенні; той слухати його не захотів, махнув рукою:
— Нема чого ображати наших людей, вони ж вас захищають, у камеру його!
— Я хочу подзвонити Дзержинському, — сказав Сольц, — негайно!
Усі троє розсміялися:
— Феліксу Едмундовичу більше нічого робити! Тільки й діла, що ви!
І лише після цього Сольц витяг тремтячими руками своє посвідчення; ім’я цього політкаторжанина, героя революції, ленінця було відоме всім. Він подзвонив Дзержинському, через двадцять хвилин Фелікс Едмундович був на Солянці, в міліції; двері й вікна наказав позабивати дошками; через годину в ОДПУ було видано наказ, який викреслив це відділення зі списку московських: немає такого номера і надалі не буде, рецидив охранки, а не робітничо-селянська міліція…
… У сорокових відділення відновили: Сталін ніколи нічого нікому не прощав, бо все пам’ятав…
… Після закінчення спектаклю Сталін так само повільно встав, підійшов до бар’єра ложі й обвів поглядом зал, у якому було так тихо, що якби муха пролетіла — гуркотом здалося б…
Він бачив на обличчях глядачів розгубленість, чекання, захват, гнів; кожна людина — це людина: одному подобається спектакль, другого він розлютив; немає нічого небезпечнішого за потаємність; церква немарно зверталася до пастви, а не до особистості — мала, охоча до дурощів, до нісенітниці та спокуси…
Сталін витримав паузу і кілька разів поплескав сухими маленькими долонями; зал умить вибухнув оплесками; вія опустив руки; оплески враз ущухли; тоді, не ховаючи усмішки, зааплодував знову; почалася овація, дали завісу, на поклон вийшли актори, які плакали від щастя.
Сталін обернувся до Станіславського і, все ще поволі підносячи долоню до малорухливої лівої, мовив:
— Велике спасибі за спектакль, Костянтине Сергійовичу…
В урядовому кабінеті при ложі було накрито стіл — багато фруктів, сухе вино, цукерки, що їх привіз начальник кремлівської охорони Паукер; напруженість як рукою зняло; Немирович-Данченко, погладжуючи бороду, сказав: «Я моментально зрозумів, що Йосиф Віссаріонович у захваті! Я це відчув ураз! Як і кожен великий політик, — наголосив він, — товариш Сталін не може не володіти хистом видатного актора».
Сталіну явно це не сподобалось, він обернувся до Стані— славського і, беручи з рук Паукера келих з вином, кашлянувши, підвівся; одразу запала тиша.
— Скажіть, Костянтине Сергійовичу, чи часто заважають вам, видатним російським художникам, наші неуки з політосвіти?
Не чекаючи такого запитання, Станіславський немовби спіткнувся:
— Пробачте, не зрозумів…
Сталін неквапливо пояснив:
— Вам же доводиться здавати спектаклі політичним недоукам, далеким від мистецтва… Вас контролюють невігласи з охоронних відомств, які тільки й уміють, що зволікати та не пускати… от мене й бентежить, чи дуже заважають вам творити ці пройдисвіти?
І тоді Станіславський, розслабившись, потягнувся до Сталіна, як до брата, зчепив хрусткі довгі пальці на грудях і прошепотів:
— Йосифе Віссаріоновичу, тихше, тут же кругом ДПУ!
… Коли Сталін, удосталь посміявшись з відповіді Станіславського, пригубив свого келиха й сів, біля нього зразу ж примостився Немирович-Данченко; миттю зваживши їхні взаємини протягом усього вечора, розуміючи, як Немирович тягнеться до нього, Сталін обернувся до Володимира Івановича:
— А от як вам здається, опера Глинки «Життя за царя» має право на те, щоб її відновити на сцені Великого театру?
Немирович-Данченко розгублено примружився, поправив «метелика» і в задумі відкинувся на спинку стільця.
Сталін, посміхнувшись, присунувся до нього ще ближче:
— Кажіть правду, Володимире Івановичу… Мені — можна, іншим — ризиковано.
— Зрештою, ця опера не про царя, а про селянина Івана Сусаніна. Це — гордість російської класики, Йосифе Віссаріоновичу. Відновлення цієї опери артистична Москва прийме захоплено…
Сталін витяг люльку, але не закурив, а спитав замислено:
— І Мейєрхольд прийме з захопленням?
— Звичайно!
Сталін похитав головою:
— Гм… Цікаво… А втім, якщо Троцький так піднімав на щит Єсеніна, чому б Мейерхольду не захоплюватися Глинкою?
Про Немировича подумав: «Чиста людина, відверта й наївна, як дитя».
… Минуло майже десять років, коли генсек запропонував на Політбюро відновити оперу Глинки, перейменувавши її на «Івана Сусаніна».
… Мехліс подзвонив Самуїлу Самосуду — в ту пору провідному диригентові театру, і сказав, що цю оперу готуватиме Голованов, зауваживши:
— До речі, вас правильно зрозуміють, якщо ви порекомендуєте заслужену артистку Віру Давидову на головну роль у цьому спектаклі.
Мехліс знав, що це буде приємно «хазяїну», тому й рішення прийняв самостійно: «хто не ризикує — той не виграє…»
Через деякий час Сталін — знаючи все про всіх, хто бодай трохи заслуговував уваги, — подзвонив додому хворому, зацькованому Булгакову: «Може, ви поїдете в Париж, відпочинете, підлікуєтесь, коли б вас тут не доконали, га?»
Булгаков відповів, що російський письменник помирав дома; за люб’язну пропозицію тільки подякував; дивна людина, але нічого, хоч не нагодували, аби запрохали.
Поклавши трубку, Сталін посміхнувся: завтра про цей дзвінок знатимуть у Москві, що й треба було довести.
2
… Я ніколи не забуду рук Сталіна — маленькі, старечі вже, ласкаві…
Дзвінок «вертушки» пролунав близько одинадцятої; батько підійшов до апарата — точнісінько такий, який стояв у ленінському кабінеті, копія з фотографії Оцупа.
— Слухаю.
— Бухаріна, будь ласка.
— Його немає, — відповів батько, який саме чергував у кабінеті редактора «Известий».
— А де він?
— Мабуть, зайшов до Радека.
— Спасибі.
Голос був знайомий, дуже глухий, тихий.
За дві хвилини
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненаписані романи», після закриття браузера.