Читати книгу - "Клуб Боягузів"

— Нє-а, — Черненко гойднув головою.

— Я також, — кивнув Білан. — І тепер ми з тобою раптом можемо там опинитися. Причому грошей це нам не коштуватиме жодних. Натомість можемо відчути на собі традиційну галицьку гостинність...

— Яку? — не зрозумів Денис.

— Львів вважається центром Галичини, — терпляче пояснив Максим. — Це такий історичний регіон України, колись тут було Галицько-Волинське князівство. У Львові, я читав, є навіть пам'ятник Данилу, галицькому королю. Але це так, коротенька історична довідка. Я тут бачив старенький путівничок Західною Україною, де написано: «Край славиться неповторною та щирою галицькою гостинністю». Ось і перевіримо це.

— Так, — Денис спохмурнів. — Я щось не зрозумів: ти граєш на полі цих дівок і вмовляєш мене їхати з ними?

— Нічого такого! — Максим виставив перед собою руки долонями вперед. — Я просто розмірковую вголос. Дивись: звідси, з Коломиї, до Львова нас довезуть автобусом, на якому приїхала Мавка з компанією. Там, у Львові, поселять у старому будинку в центрі міста. Годуватимуть, кілька днів водитимуть містом. До чого тут дівчиська, якщо наша з тобою вигода — очевидна?

— Не бачу я вигоди, — Черненко насправді не мав що заперечити приятелеві. Та він не любив, коли якісь цікаві та корисні рішення приймаються за нього.

— Чого ти вдома не бачив? А тут затримаєшся всього на кілька днів. Зате побачиш, крім оцього, — Максим обвів рукою прикарпатський краєвид, що відкривався відразу з двору турбази, де їх поселили, — ще щось цікаве. Повернешся до Києва — все, знову сюди не скоро потрапиш. Запрошення дівчат — лише привід, аби продовжити пізнавальну екскурсію.

— Та вже ж напізнавалися. Особливо там, у лісі, під дощем, — огризнувся Денис, згадавши малоприємний нічліг у старій хаті. Спогади, до речі, були свіжими — лише три дні від тієї бурхливої грозової ночі збігло.

— Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише через те, що хороша ідея належить дівчатам, ми нею не скористаємося?

Черненко почухав потилицю.

— Правий ти, правий. Як завжди. Тільки Тарас Бульба не відпустить трьох відразу. А назад як із того Львова вибиратися? Гроші ж потрібні, квитки...

— Аби цього горя! — відмахнувся Максим. — Мені треба з татом порадитися. Він щось підкаже.

— Гм... Ну ось він тобі зараз скаже: «Нікуди не їдь, лоботрясе, гайда додому!» Що тоді?

— Не скаже, — заспокоїв приятеля Білан. — Аби я тікав з дому чи зробив щось, не порадившись — тоді приблизно такого змісту розмова і відбулася б. Хоча в нас не прийнято один одному щось наказувати... Момент, зараз усе з'ясуємо.

Витягши з кишені мобільник, Максим, уже знайомий із особливостями місцевого стільникового зв'язку, відійшов у бік їдальні, аби отримати чіткий сигнал. Тоді набрав потрібний номер і, дочекавшись відповіді, коротко й чітко виклав проблему. Послухав якійсь час, сказав: «Добре, це навіть краще, ніж я думав!», натиснув на «відбій» і знову підійшов до Черненка.

— Ну, що там? — Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.

— Тато зрозумів мене з півслова. Знаєш, він і сам збирався якось звозити мене до Львова. Він узагалі хоче, аби я більше їздив, більше бачив, більше знав. Ось тільки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогодні в нас вівторок, так?

— Так, — кивнув Денис.

— Завтра, виходить, середа. До суботи тато впорається з усіма поточними справами і приїде по нас із Києва машиною. Забере додому, зрозумів? Так що моя несподівана поїздка до Міста Лева цілком лягає в його плани. Звісно, він просив дати телефони Мавчиних батьків, аби поговорити з ними. А твою маму він бере на себе, і переконаний — вона теж не заперечить.

— Лишається Тарас Бульба...

— Якому мій тато саме телефонує! — переможно заявив Білан. — О, диви, вже почалося!

Справді, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха слухавку свого мобільника і час від часу киваючи головою.

Справу зроблено. Хоча і відчував Черненко — щось у всьому цьому не дуже правильно відбулося. Здавалось, ніби все одно хтось за нього все вирішив. Тільки дівчиська зробили це просто в очі, а Білан, з одного боку, наче і не підіграв їм, а з іншого — так усе обіграв, ніби їхати до того Львова вирішили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою ніби просто склали хлопцям компанію.

Спритно.

Глава 3

На новому місці

З таким настроєм Денис Черненко наступного ранку і поїхав до старовинного міста Лева.

Правий виявився Білан. Мама Денисова не заперечувала, аби старший син продовжив мандрівку. Більше того — Денис почав помічати, що матінка надто часто примовляла: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Порядна родина, люди з нього будуть, і ти біля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що ж це значить — з «ботаніка» Білана люди вийдуть, а він, спортсмен Черненко, просто так, поруч із ним стоятиме... Він ще сам усім покаже...

Ось тільки справді надто просто вже все в Максимовому житті виходило. Не заморочується різними дурними проблемами. Правда, замість того, інша дурка в голові гуляє. Та це нормально — тим, хто без дурки в голові, Денис не особливо довіряв. Надто правильні такі люди для нього. Білана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у різні авантюри влазить, та якось усе в нього правильно під кінець виходить.

Тому Черненко хотів характер показати і нікуди ні з ким не поїхати — але не зміг. Бо відчув уже смак подорожей. Хотілося, справді кортіло побувати у Львові. Чи в іншому місті — однаково, адже далі бабиного села він не виїздив. Уже коли автобус із львів'янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями їхав у бік галицької столиці, Денис, дивлячись на карпатські краєвиди, зрозумів причину своєї дратівливості.

Він, Денис Черненко, спортсмен і чемпіон, сам мусить приймати якісь рішення. Ті чи інші — без різниці. Головне — слухатися всі ці надто грамотні однолітки повинні його. Чому — хлопець не міг пояснити. Відчував так, і по всьому.

З такими відчуттями за кілька годин в'їхав він разом із іншими до Львова. Навіть трошки поспати примудрився в дорозі. Дарма, що компанія співала, не перестаючи, а Білан підспівував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали