Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

міг би померти або до кінця свого життя залишитися інвалідом. Найчастіше доктор діяв правильно, оскільки проблеми переважної більшості пацієнтів мали цілком конкретний характер і потребували застосування зрозумілих і конкретних заходів; скажімо, удар ножем у легеню або роздроблення кісток унаслідок автомобільної аварії. Виживе пацієнт чи ні — це залежало від ступеня тяжкості травми та вміння лікаря.

Але було два типи травм, які Андерс Юнассон ненавидів. Перший — це серйозні опіки, які майже незалежно від ужитих заходів призводили до довічних страждань. Другий — це черепно-мозкові травми.

Дівчина, що лежала перед ним, могла жити з кулями в стегні і в плечі. Але шматочок свинцю, що застряг у неї в мозку, був проблемою зовсім іншого масштабу. Раптом він почув, що сестра Ханна щось говорить.

— Даруйте?

— Це вона.

— Що ви маєте на увазі?

— Лісбет Саландер. Дівчина, яку вже кілька тижнів розшукують за потрійне вбивство в Стокгольмі.

Андерс Юнассон поглянув на обличчя пацієнтки. Сестра Ханна мала рацію: копію паспортної фотографії цієї дівчини він, як і всі інші шведи, від самого Великодня регулярно бачив на перших сторінках газет перед будь-яким сигаретним кіоском. І от тепер убивцю підстрелили саму, що, мабуть, великою мірою було справедливо.

Проте його це не стосувалося. Його робота полягала у врятуванні життя пацієнта, хоч би хто він був — потрійний убивця чи Нобелівський лауреат. Хай навіть те й інше одночасно.

Далі почалася типова, як для відділення невідкладної допомоги, хаотична, проте ефективна діяльність. Черговий персонал звично взявся до роботи. Одяг, який ще залишався на Лісбет Саландер, розрізали, сестра зміряла кров’яний тиск — 100/70, а доктор тим часом приставив до грудей пацієнтки стетоскоп і почав слухати удари серця. Вони здавалися відносно регулярними, на відміну від дихання, що було далеко не таким регулярним.

Не вагаючись, доктор Юнассон відразу визначив стан Лісбет Саландер як критичний. Рани на плечі та стегні ще могли зачекати — досить двох компресів або навіть тих шматків скотча, які так міцно приклеїла якась благородна душа. Головне — голова. Доктор Юнассон звелів зробити комп’ютерну томографію — за допомогою того самого томографа, в який лікарня вклала гроші платників податків.

Андерс Юнассон був блакитноокий блондин, родом з Умео. На різних посадах він пропрацював у Сальгренській та Східній лікарнях двадцять років — був науковим співробітником, патологом та лікарем відділення невідкладної допомоги. У нього була одна особливість, що приголомшувала колег і змушувала персонал пишатися роботою під його керівництвом: він ставив перед собою завдання не дати померти жодному з пацієнтів його зміни, і якимсь незрозумілим чином йому дійсно вдавалося триматися на нулі. Дехто з його пацієнтів, щоправда, все-таки помирав, але ставалося це вже в процесі подальшого лікування або з причин, що жодним чином не залежали від дій лікаря.

При тому у Юнассона був неортодоксальний погляд на лікарську майстерність. Він вважав, що інколи лікарі схильні занадто поспішно здаватися, гаразд не розібравшись, або ж марнують надто багато часу на спроби точно поставити пацієнтові діагноз. Певна річ, без цього неможливо призначити правильне лікування, але є одна проблема: доки лікар розмірковує, пацієнт може померти. У найгіршому ж разі лікар доходить висновку, що становище безнадійне, і припиняє лікування.

Проте пацієнта з кулею в голові Андерс Юнассон мав уперше за свою практику. Здається, тут був потрібен нейрохірург.

З цією сферою він ще не стикався, та нараз подумав, що, можливо, йому пощастило значно більше, ніж він заслуговує. Готуючись помитися і переодягтися для операції, він покликав до себе Ханну Нікандер.

— Є один американський професор, якого звуть Френк Елліс. Він працює в Каролінській лікарні Стокгольма, та зараз саме перебуває в Ґетеборзі. Він — відомий фахівець з проблем у ділянці мозку, а до того ж мій щирий друг. Мешкає в готелі «Редіссон» на Авеню. Будь ласка, дізнайтеся номер його телефону.

А доки Андерс Юнассон дожидався рентгенівських знімків, Ханна Нікандер хутко повернулася з номером готелю «Редіссон». Андерс Юнассон поглянув на годинник — 01.42 — і зняв слухавку. Нічний портьє в «Редіссон» уперто відмовлявся з’єднувати його так пізно з будь-ким, тому доктор Юнассон змушений був, щоб домогтися свого, в досить різких виразах описати ситуацію як екстрену.

— Доброго ранку, Френку, — сказав Андерс Юнассон, коли слухавку нарешті зняли. — Це Андерс. Я дізнався, що ти в Ґетеборзі. Не бажаєш приїхати до Сальгренської лікарні й поасистувати в операції на мозку?

— Ти з мене мерзотно знущаєшся? — долинуло англійською з іншого кінця дроту.

У голосі відчувався сумнів. Хоча Френк Елліс прожив у Швеції багато років і вільно говорив по-шведськи, дарма що з американським акцентом, та все ж віддавав перевагу англійській. Так вони зараз і розмовляли: Андерс Юнассон говорив по-шведськи, Елліс відповідав по-англійськи.

— Френку, мені шкода, що я проґавив твою лекцію, але я подумав, раптом ти зможеш дати мені урок приватним порядком? У мене тут жінка з пораненням у голову. Вхідний отвір просто над лівим вухом. Я б не телефонував тобі, якби не потребував second opinion.[1] А ще — я навіть не уявляю кращого порадника для себе в цій ситуації.

— Ти це серйозно? — спитав Френк Елліс.

— Пацієнтка — двадцятип’ятилітня дівчина.

— Якій прострелили голову?

— Вхідний отвір є, а вихідного немає.

— Але вона жива?

— Слабкий, проте регулярний пульс, дихання менш регулярне, тиск сто на сімдесят. У неї, крім того, куля в плечі й вогнепальне поранення стегна. Гадаю, із цими двома проблемами я впоратися можу.

— Це звучить багатообіцяюче, — мовив професор Елліс.

— Багатообіцяюче?

— Якщо в людини отвір від кулі в голові, а вона, як і раніше, жива, то ситуацію слід вважати обнадійливою.

— Ти можеш бути моїм асистентом?

— Я, мушу зізнатися, незле погуляв увечері в товаристві добрих приятелів, до ліжка добрався близько першої ночі, тож у мене в крові, здається, пристойний вміст алкоголю.

— Приймати рішення і робити втручання буду я. Але мені потрібен асистент, який би допоміг не наробити дурниць. І, чесно кажучи, коли йдеться про оцінку пошкоджень мозку, навіть п’яний як чіп професор Елліс, ймовірно, дасть мені багато очок уперед.

— Гаразд. Я приїду. Але віднині ти — мій боржник.

— Таксі чекає біля готелю.

Професор Френк Елліс зсунув окуляри на лоба, почухав потилицю, намагаючись зосередитися на екрані комп’ютера, де було видно всі куточки і закутки мозку Лісбет Саландер. П’ятдесятитрилітній, з чорним, аж до синього відтінку, волоссям, що ледь взялося сивиною, й темною щетиною, зі статурою, за якою вгадувався частий бувалець гімнастичного залу, Елліс скидався на другорядного персонажа з Міської