Читати книгу - "Скорочено Синій птах"

Дія перша

Перший малюнок

ДРОВАЛЬОВА ХАТА

Театр показує середину дровальової хати, простої, селянської, але не вбогої.— Комінок під дашком, там тліли головешки.— Кухонні спряти, шахва, діжа, дзигари з вагою, прядка, рулка на воду і т. ін.— На столі світиться лампа.— Долі коло шахви з обох боків сплять, склубочившись носами під хвіст, Собака й Кіт.— Між ними обома стоїть біло-синя голова цукру.— На стіні кругла клітка з горлицею.— Просто, два вікна з зачиненими зсередини віконницями.— Під вікнами лава.— Ліворуч двері надвірз великою клямкою.— Праворуч другі двері.— Драбина на горище.— Праворуч теж два маленькі дитячі ліжка і в головах на двох стільцях лежить одежа, старанно згорнена.

Як піднімають завісу, Тильтиль і Митиль міцно сплять у своїх ліжках. Мати Тиль поправляє постіль останній раз, нахиляється над ними, дивиться на хвильку, як вони сплять, кличе рукою батька Тиль, що просовує голову, відхиливши двері. Мати Тиль кладе палець на губу, щоб він мовчав, потім на здибочках виходить направо, згасивши лампу.— Хвилину на кону темно, а далі крізь щілини в віконницях потроху все виднішає в хаті. Лампа на столі сама засвічується, але її вогонь вже не того кольору, як був, коли Мати Тиль її згасила. Діти, здається, прокидаються і сідають на ліжках.

Тильтиль. Митиль?

Митиль. Тильтиль?

Тильтиль. Ти спиш? Митиль. А ти? Тильтиль. Ні, я не сплю, бо балакаю з тобою...

Митиль. Скажи, сьогодні Різдво?..

Тильтиль. Ні ще, Різдво завтра. Але кутя нічого не принесе сього року…

Митиль. Чому?..

Тильтиль. Я чув, мама казали, що не могли піти до міста, щоб її покликати. Але вона прийде на той рік...

Митиль. На той рік, се довго?..

Тильтиль. Не дуже хутко... Але сеї ночі вона піде до багатих . дітей...

Митиль. А?..

Тильтиль. Диви... Мати забула про лампу... Знаєш що?..

Митиль. Що?..

Тильтиль. Ми зараз устанемо...

Митиль. Се не вільно...

Тильтиль. Аджеж нікого нема... Бачиш віконниці?..

Митиль. О, як вони світяться...

Тильтиль. Се ясність від свята.

Митиль. Якого свята?

Тильтиль. Напроти, у маленьких богатирів. Се ялинка. Ми зараз розчинимо віконниці...

Митиль. А то ж можна?

Тильтиль. Певно, бо нікого нема... Ти чуєш музику?.. Уставаймо...

Діти встають, біжать до вікна, стають на лаву і розчиняють віконниці. В хаті стає дуже ясно. Діти жадібно дивляться на двір. Тильтиль і Митиль милуються чудовим світом багатих дітей і радіють з того.

Тильтиль, раптом утихомирений і наляканий. Що се?..

Митиль з перестрахом. Се тато...

Поки вони баряться відчинити, видно, як велика клямка сама піднімається риплячи; двері трохи розчиняються, щоб пустити маленьку бабусю в зеленому і в червоній шапочці. Вона горбата, клишонога, одноока, ніс сходиться з підборіддям, і йде вона, зігнувшись на ціпок. Знати, що се фея.

Фея. Чи є у вас тут трава, що співає, або Синя Пташка?..

Тильтиль. Трава є, але ж вона не співає.

Митиль. Тильтиль має пташку.

Тильтиль. Та я не можу її дати...

Фея. Чом?..

Тильтил ь. Бо вона моя.

Фея. Авжеж маєш рацію. Де та пташка?..

Тильтиль, показуючи на клітку. В клітці....

Фея, надіваючи окуляри, щоб роздивитись на пташку. Я її не хочу; вона не досить синя. Треба буде, щоб ви пішли пошукали такої, як .мені треба.

Тильтиль. Але ж я знаю, де вона є...

Фея. І я не знаю. Тому й треба її шукати. В останнім разі я обійдусь без трави, що співає, але Синьої Пташки мені конче треба. Се для моєї маленької дочки: вона дуже хвора.

Тильтиль. Що їй сталося?..

Фея. Не вгадаєш добре; щастя їй заманулося...

Тильтиль. Га?..

Фея. Ви знаєте, хто я?..

Тильтиль. Ви трохи скидаєтесь на нашу сусідку пані Берлінго...

Фея, зразу сердито. Ані же... ані кришки... Се бридко... Я фея Берилюн.

Тильтиль. А, дуже добре...

Фея. Треба буде зараз іти...

Тильтиль. Ви підете з нами?..

Фея. Се ніяк не можна, бо вранці я поставила юшку варитися, і вона раз-у-раз збіжить, як мене нема більш години... Показуючи то на стелю, то на комин, то на вікно. Чи ви сюди хочете вийти, чи туди, чи он туди?..

Тильтиль, боязко показуючи на двері. Краще б я пішов туди...