Читати книгу - "Сповідь"

читати. Спочатку батько хотів лише запропонувати мені цікаві книжки для вправляння в читанні, але незабаром нам стало так цікаво, що ми читали по черзі не відриваючись і проводили за цим заняттям цілі ночі. Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кінця. Іноді батько, почувши під ранок щебетання ластівок, говорив збентежено: «Ходімо спати; я ще більша дитина, ніж ти».

Завдяки такій небезпечній методі я не лише швидко навчився вільно читати, а й набув рідкісного для свого віку знання про пристрасті. Я не знав про те, що породжувало вже знайомі мені почуття. Я нічого не дізнався, але все пережив. Ці невиразні переживання не зіпсували мого розуму, але сформували його на свій кшталт, вселивши мені химерні й романтичні уявлення про життя, від яких мене не вилікували ані досвід, ані роздуми.

Всі романи були прочитані до літа 1719 року. На наступну зиму ми знайшли собі інше заняття. Вичерпавши материну бібліотеку, ми звернулися до частини бібліотеки її батька, що дісталася нам. На щастя, вона мала гарні книги, та інакше й бути не могло, позаяк, хоча збирав її пастор і навіть учений, що було тоді в моді, але людина зі смаком і розумом. У кабінет мого батька переселилися такі книги, як «Історія Церкви та Імперії» Ле Сюера,[3] «Бесіди про всесвітню історію» Боссюе,[4] «Славетні люди» Плутарха,[5] «Історія Венеції» Нані,[6] «Метаморфози» Овідія,[7] Ля Брюєр,[8] «Світи» Фонтенеля[9] та його ж «Діалоги мертвих», декілька томів Мольєра. Я читав їх щодня, поки батько працював, і приохотився до такого читання, що було рідкісним і, мабуть, унікальним явищем у моєму віці.

Найбільше мені подобався Плутарх. Задоволення, з яким я без кінця перечитував його, трохи вилікувало мене від романів; незабаром я почав віддавати перевагу Агезілаю, Бруту і Аристиду перед Орондатом, Артамене і Юве.[10] Це цікаве читання і розмови про прочитане з батьком розвинули в мені той вільний республіканський дух, ту неприборкану, горду, нетерпиму до ярма і рабства вдачу, яка мучила мене все життя в обставинах, що найменше підходили для її вияву. Я мріяв про Рим та Афіни і жив, так би мовити, серед великих. Народившись громадянином Республіки і сином полум’яного патріота, я запалювався його прикладом, уявляв себе греком або римлянином і втілював у собі того героя, життєпис якого читав; коли мене вражало оповідання про подвиги твердості й мужності, очі мої блищали і голос звучав гучно. Одного разу я перелякав рідних, коли розповідав за столом про подвиги Сцеволи[11] і, бажаючи ділом підтвердити свою розповідь, простягнув руку до жаровні.

Мій брат був старший за мене на сім років. Він учився батьківського ремесла. Мене надто любили, тим самим обділяючи брата, і його виховання зазнало шкоди від такого нехтування. Він став гультяєм, ще не досягши віку, коли можлива справжня розпуста. Його влаштували до іншого майстра, звідки він тікав так само, як з рідної домівки. Я майже не бачив його; можна сказати, що я майже не був з ним знайомий, а проте я не переставав ніжно любити його, а він любив мене так, як здатний любити гультіпака. Пам’ятаю, якось батько суворо і гнівно карав брата, а я рвучко кинувся до нього й міцно обійняв, затуливши собою. Я прикривав його своїм тілом від ударів і так уперто робив це, що батько, чи то обеззброєний моїми криками і сльозами, чи то не бажаючи покарати мене дужче за брата, зглянувся на нього. Врешті-решт брат мій геть збився з пуття, утік і зник остаточно. Через деякий час ми дізналися, що він у Німеччині. Він не написав нам жодного разу, й відтоді ми не отримували про нього звісток. Так я залишився єдиним сином.

Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися інакше. Навіть про царських дітей не піклувалися так старанно, як ходили коло мене в перші роки мого життя. Рідні обожнювали мене і, що ще більша рідкість, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рідний дім, мені не давали гасати вулицею з іншими дітьми, нікому не доводилося стримувати в мені вередування чи потурати забаганкам, які приписуються природі, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого віку, був пащекуватий, любив солодощі і часом брехав. Міг красти фрукти, цукерки, їжу, але мені не давало втіхи завдавати іншим болю, псувати речі, звалювати провину на інших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусідки, пані Кло, поки вона була в церкві. Зізнаюся навіть, що цей спогад усе ще звеселяє мене, бо пані Кло, по суті добра жінка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцією. Така коротка і правдива історія моїх дитячих злочинів.

Як міг би я зробитися злим, коли перед моїми очима були тільки приклади лагідності, і мене оточували найдобріші люди на світі? Батько, тітка, няня, наші родичі, друзі, сусіди й усі навколо мене не підкорялись мені, але любили мене; я також любив їх. Моя воля була так мало збуджена і зустрічала так мало спротиву, що мені майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрім тих годин, коли я читав або писав коло батька і коли няня водила мене гуляти, я проводив зі своєю тіткою. Я дивився, як вона вишивала, і слухав, як вона співала, сидячи чи стоячи біля неї; і був задоволений. Її веселість, лагідність і приємне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досі виразно бачу її риси, її погляд, її манери: я пам’ятаю її ласкаві слова, я міг би описати її одяг і зачіску, не забувши двох чорних кучерів на скронях за модою того часу.

Я переконаний, що їй я завдячую любов’ю чи, точніше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в мені тільки набагато пізніше. Вона знала напрочуд багато арій та пісень, які співала несильним, але приємним голосом. Ясність душі цієї прекрасної дівчини проганяла задумливість і смуток від неї самої і від усіх, хто оточував її. Спів її так зачаровував мене, що багато з її пісень надовго залишалися в моїй пам’яті; але навіть і тепер, коли я зовсім забув їх, у міру того, як я старію, вони воскресають у пам’яті з невимовною чарівністю. Чи можна повірити, що я,