Читати книгу - "Фантастичні звірі і де їх шукати"

Малдунова послідовниця, мадам Ельфріда Клеґ, спробувала чіткіше окреслити визначення «людської істоти» в надії нав’язати тісніші контакти з іншими магічними створіннями. «Людськими істотами» вона проголосила тих, хто володіє людською мовою. Відповідно на наступну зустріч було запрошено усіх тих, хто був здатен порозумітися з членами ради. Але знову виникли ускладнення. Тролі, що навчилися від ґоблінів кількох простеньких речень, знову почали трощити залу. Джарви шугали під ногами членів президії ради і норовили кусьнути кожну литку, що траплялася на їхньому шляху. Окрім того, прибула велика делегація привидів (доступ яким за часів Малдуна було заборонено, адже вони не ходили на двох ногах, а ширяли в повітрі). Делегація привидів, однак, покинула зібрання, обурившись, як заявили вони згодом, тим, що «рада безсоромно зосередилась на проблемах живих істот, не враховуючи побажань мерців». Кентаври, які за Малдуна вважалися «звірами», а тепер, згідно з класифікацією мадам Клеґ, стали «людськими істотами», відмовилися прийти на засідання ради на знак протесту проти недопущення русаліїв, які, виринаючи з води, не могли спілкуватися жодною мовою, крім своєї русальської.

Лише 1811 року було узгоджено визначення, які задовольнили більшість магічної громади. Новопризначений міністр магії Ґроґен Стамп видав указ, згідно з яким «людською істотою» вважали «будь-яку істоту, яка володіла достатнім інтелектом для розуміння законів магічної спільноти і несла певну відповідальність за дотримання цих законів».[2] Представників тролів було опитано за відсутності ґоблінів і визнано, що вони не зрозуміли жодного слова; відповідно, не зважаючи на їхню двоногість, їх було класифіковано «звірами»; русаліїв, що спілкувалися за посередництвом перекладачів, було вперше визнано «людськими істотами»; а от фей, ельфів і гномів, попри їхній людиноподібний вигляд, було рішуче віднесено до категорії «звірів».

Зрозуміло, що на цьому питання не вичерпалося. Нам добре відомі кампанії екстремістів, що вимагають класифікувати маґлів «звірами»; ми свідомі того, що кентаври відмовилися від статусу «людських істот» і вирішили залишитися «звірами».[3] Вовкулак, натомість, протягом багатьох років перекидали з підрозділу звірів до підрозділу людських істот і навпаки; зараз, коли пишеться ця книжка, в підрозділі людських істот має свій офіс служба підтримки вовкулак, тоді як бюро вовкулачої реєстрації й загін із відловлювання вовкулак розташовано в підрозділі звірів. Деяких наділених високим інтелектом істот класифікували «звірами» через їхню неспроможність подолати хижацьку натуру. Акромантули й мантикори здатні вести плинні розмови, але при цьому залюбки проковтнуть вас, якщо ви до них наблизитесь.

Сфінкс говорить лише загадками й головоломками і впадає в шал від неправильних відповідей.

Там, де на подальших сторінках з’являтиметься опис звіра, щодо класифікації якого й далі існує непевність, я зазначатиму це окремо.

А тепер перейдемо до питання, що виникає чи не найчастіше, коли відьми й чаклуни заводять мову про магізоологію: чому маґли не помічають цих істот?

Коротка історія маґлівських зіткнень

з фантастичними звірами

Багатьом чаклунам може здатися невірогідним той факт, що маґли не завжди були аж такими невігласами стосовно магічних істот, яких ми так довго і вперто приховували. Навіть побіжний огляд середньовічного маґлівського мистецтва і літератури вказує на те, що до багатьох створінь, яких тепер вважають вигаданими, тоді ставилися як до справжніх. У маґлівських творах того часу з’являються дракони, грифони, єдинороги, фенікси, кентаври, хоча зазвичай їх зображали з майже комічними недоладностями.

Однак докладніше вивчення середньовічного маґлівського бестіарію вказує на те, що більшість магічних звірів або взагалі пройшли повз увагу маґлів, або були помилково потрактовані як інші істоти. Ось розглянемо вцілілий фрагмент манускрипта, написаного таким собі братом Бенедиктом, ченцем-францисканцем із Вустершира:

Сьогодні, пораючись у саду цілющих рослин, я відгорнув кущ базиліку й побачив там велетенського тхора Він не втік і не сховався, як це роблять зазвичай тхори, а стрибнув на мене, поваливши навзнак на землю, і яро заволав: «Забирайся звідси, лисий бовдуре!». Він так хижо вкусив мене за носа, що я ще кілька годин стікав кров’ю. Старший монах ніяк не йняв віри, що я зустрів балакучого тхора, і поцікавився, чи не причастився я часом ріповим вином брата Боніфація. Та оскільки мій ніс досі був розпухлий і кривавив, мене звільнили від вечірні.

Цілком очевидно, що наш друг маґл наштовхнувся аж ніяк не на тхора, як він вважав, а на джарва, який, найімовірніше, саме полював на садових гномів — улюблену свою здобич.

Неправильне розуміння часом буває небезпечнішим за абсолютне невігластво, а маґлівський страх перед будь-яким проявом магії лише підсилювався тим трепетом, який навіювали всілякі істоти, що тинялися на їхніх грядках. Переслідування чаклунів сягнуло в той час небачених масштабів, а поява таких звірів, як дракони чи гіпогрифи лише роздмухувала маґлівську істерію.

Однак метою цієї книжки не є обговорення тих темних часів, які передували усамітненню і глибокому затаєнню чаклунів.[4] Нас цікавить лише доля тих легендарних звірів, що мусили, як і ми самі, ховатися від маґлів, щоб остаточно переконати їх у тому, що чарів не існує.

Міжнародна конфедерація чаклунів ґрунтовно розглядала цю проблему на історичному саміті 1692 року. Клопіткому питанню магічних істот було присвячено майже сім тижнів доволі ядучих дискусій між чарівниками всіх національностей. Чи багато різновидів можна буде приховати від маґлів і які це будуть види? Де і як їх переховувати? Упродовж цих запеклих дебатів деякі створіння навіть не усвідомлювали, що вирішувалася їхня доля, проте переважна більшість активно впливала на хід обговорення.[5]

Врешті-решт було досягнено порозуміння.[6] Двадцять сім видів істот — від драконів до бундімунок — вирішено було приховати від маґлів, щоб переконати їх, що ці види існували тільки в людській уяві. Цю кількість було збільшено протягом наступного століття, коли чаклуни набули більшої впевненості в методиці приховування. 1750 року Міжнародний статут про секретність було доповнено статтею №73, з якою й досі узгоджують свої дії чаклунські міністерства всього світу:

Кожна національна чаклунська організація несе відповідальність за секретність, догляд і контроль за всіма магічними звірами, істотами та духами, що перебувають у межах контрольованих ними територій. У разі якщо якась із цих магічних істот завдасть шкоди чи приверне увагу маґлівської громади, то ця національна чаклунська організація відповідатиме за це перед Міжнародною конфедерацією чаклунів.

Втаємничені магічні звірі

Не можна заперечувати того факту, що з моменту появи 73-ої статті подеколи траплялися випадки її порушення. Британські читачі старшого покоління повинні пам’ятати про Ілфракумський інцидент 1932 року, коли