Читати книгу - "Скрут"

На мить йому зробилося холодно й страшно. Ганьба — він ладен був відступити; одним незграбним рухом його наречена виказала таку само негідну слабкість. Ігар спіймав її переляканий погляд і здогадався, що й вона соромиться, теж хоче вагання приховати; дивна річ, але Ілазин переляк допоміг йому впоратися з власною нерішучістю. Він навіть зміг підбадьорливо посміхнутися.

Ще хвилину вони стояли в темряві, слухаючи дихання одне одного, уникаючи погляду в очі. Ігарові думки метались: але ж він не міг жити без Ілази, це було так природно, це ж не з примусу, а на виконання рокованого…

По тому й Ілаза себе опанувала. Посміхнулася щасливо й водночас напружено:

— Час…

Ігар проковтнув грудку:

— Коли… Догорить свічка.

Вони повернулися одне до одного спинами й ступнули в потік по різні боки каменя. Щоб виявитися на різних берегах, але не втратити з поля зору вогник свічки.

Крижана вода обпікала ноги, та Ігар ніби не відчував. Одяг здавався суцільним липким пластиром; він виліз на берег, стяг із себе все до нитки й на купу ганчір’я кинув храмовий знак на ланцюжку — Вівтар не зносить чужих амулетів. Йому, як і раніше, здавалося, що це або сон, або ж відбувається з кимсь іншим — надто нереально, надто просто, буденно…

…Вівтар укладає шлюби, яких ніколи не благословили би люди. Вівтар зв’язує навіки — тоді людям нема куди подітися, вони проклинають геть усе, але якщо королівна поєднується на Вівтарі з підпаском, то або їй до смерті жити в хліві, або пастушок стане владарем. Тільки так. Вони зробили вибір.

За жертву для каменя слугує кров, пролита незайманкою першої шлюбної ночі. Ігар не знав достеменно, чи належить бути й нареченому цнотливим — раніше йому легко було запевнити себе, що подібні тонкощі байдужі каменеві. Тепер же, стоячи оголеним на березі нічної річки й до болю в очах вдивляючись у мерехтливий вогник, він із жахом пригадав те руденьке дівчисько, якому він спочатку заморочив голову безсоромним вихвалянням, а по тому було запізно відступати; далі ж вона досхочу насміялася з його несміливості, а ще згодом Отець Дізнавач, найстрашніша в скиті людина, наклав таку тяжку покуту, що в Ігара цілий місяць очі лізли на лоба від непосильної роботи й щоденних покарань…

Свічка кліпнула й згасла. Здригаючись, Ігар зробив крок у воду — хоч би там що — відступати пізно…

Хоча хіба такі думки доречні зараз, за хвилину до…

…Але цієї миті з темряви назустріч йому виступила оголена Ілаза, й недоречні думки зникли. І будь-які думки зникли. Зовсім.

Напевне, ліс і не таке ще бачив. Ліс не першу сотню років стояв над стрічкою води, над Вівтарем у її водах — і рік за роком хоробрі пари брели сюди, нехтуючи небезпекою, сходили на шлюбне ложе з білого каменю. Ліс бачив у темряві, й ліс дивився безсторонньо.

Двоє оголених виконували ритуальний танок. Якоїсь миті рішучість зрадила дівчину, й вона спробувала вирватися, зіштовхнути з себе обранця, напруженого, мов струна; за століття свого існування ліс надивився також і на незайманок, які полишали Вівтар завчасу та в сум’ятті дерлися на берег. Юнак бурмотів щось заспокійливо-невиразне — слова його губилися в гомоні річки, й ліс бачив крапельки поту, які виступили на гнучкій вузькій спині; траплялися тут і безпорадні наречені, які принижено благали в обраниць поблажливості. Нинішні двоє виявилися нічим не примітною парою — хлопець заспокоїв дівчину та поновив пестощі, дихаючи що не мить глибше й важче. Незайманка ж не знала, щастя вона відчуває чи страждання — однак скорилася неминучому й не силкувалась більше зволікати з жертвопринесенням.

У небі висіли зірки, жовті й великі, мов яблука. Над річкою стелилися пахощі отруйних нічних квітів; темне гілля простягалося високо над водою, і, якби серпик обернувся на повнотілий місяць, то серед світлого каміння на річковому дні виднілися б темні спини форелі. Юнак застогнав крізь міцно стиснуті зуби, дівчина заборсалася від болю, стримуючи крик; по чорних кронах пробіг вітер, і в голосі гілок почулося схвалення.

Дві зірки, трохи темніші та жовтіші за інші, не знати як опинилися на березі, серед стовбурів. Власник круглих байдужих очей дивився, як вода в річці підіймається, рине через Вівтар, змиваючи кров незайманки — жертву прийнято… За мить камінь знову підійметься над водою, молоді, захлинаючись, знову виявляться на суші, й руки, якими вони судомно вчепилися в тіла одне одного, потроху розслабляться, тоді ці двоє вперше усвідомлять, що таїнство звершилося…

Круглі очі кліпнули, байдужий вираз полишив їх — лише на мить.

…Ішли повільно — через кожні десять кроків доводилося валитись у траву й цілуватися до запаморочення, до оніміння збуджених і скусаних губів. Ігарові жагуче хотілося нескінченно повторювати те, що трапилося вночі на камені, — але він стримувався, розуміючи, що Ілазі необхідний відпочинок.

Ілаза нагадувала людину, яка скинула гору з пліч — проясніла; вона то підминала під себе високу траву з синім розсипом квітів, то накидалася на Ігара з пестощами, то відкидала голову й сама підставляла п’яне від щастя обличчя. Тоді він із насолодою вдихав її запах, запах шкіри й ніжного поту, річкової води й тонких парфумів — бо серед найнеобхідніших речей Ілаза прихопила з дому крихітну скляночку, подарунок митецького парфумера. Вони вовтузилися в траві, ніби веселі цуценята; зворотний шлях був суцільно залитий сонцем, а майбутнє довге життя здавалося лише продовженням цієї сонячної дороги, тому обом ліньки було замислюватися про майбутнє. Усе владнається саме по собі, думав Ігар, занурюючи руку в плутанину з трави й Ілазиного волосся. Там буде видно…

Вихваляючись перед молодою дружиною та шукаючи застосування власній бурхливій силі, він просто на шляху продемонстрував Ілазі кілька стрибків Отця Розбивача — «високих» і «низьких», бойових і тренувальних. Ніколи в стінах Гнізда йому не вдавалося домогтися такої легкості та плавності, які самі прийшли до нього серед залитого сонцем лісу; він жалкував, що з ним нема ніякого спорядження — хоча б легкого учнівського «пазура», не кажучи вже про чудові, жодного разу ще не надягнуті «крила»… Ілаза сміялась, охкала та ойкала, і він бачив, що вона не вдає захват, а справді захоплена; вкотре обіймаючи її, він подумав, що якби Ілаза виявилася на місці Отця Розбивача в Гнізді, з послушника Ігара вийшов би першокласний боєць, а не слабенький вічний учень, який постійно помиляється…

Опівдні вони довго бенкетували перед розкладеними на старому пні останніми харчами та раз за разом з’єднували