Читати книгу - "Безтілесна людина"

— А чом би й ні? — різко запитав Грімо хрипким голосом, ледь розтуляючи рота. — Мораль же вам зрозуміла?

— Мабуть, він перевчився і трохи зсунувся із глузду, — висловив свою думку Бернабі.

Грімо не відводив погляду від вогню і смоктав, мов дитина м'ятну цукерку, свою сигару, тримаючи її посеред рота; він здавався розгніваним більше, ніж це буває після невдалого жарту.

— Я знаю дуже багато, — заговорив він по паузі, — і запевняю: ніде не сказано, що кожний священик обов'язково віруючий. Але мова про інше. Мене цікавлять випадки, пов'язані із забобонами. Звідки пішли забобони? Чому люди почали в них вірити? Ось вам приклад. Ми згадували легенди про вампірів. У наші дні віра в них збереглася переважно на слов'янських землях. Згодні? Вона поширилась у Європі з Угорщини між тисяча сімсот тридцятим і тисяча сімсот тридцять п'ятим роками. Ну, а як в Угорщині дістали докази, що мерці можуть залишати свої могили й літати в повітрі у вигляді солом'яного капелюха чи пуху, поки приберуть людської подоби для нападу?

— І є докази? — запитав Бернабі.

— Іноді під час ексгумації на церковних кладовищах знаходили трупи — скоцюрблені, з кров'ю на обличчі та руках. Ось вам і докази. А чом би й ні? — стенув плечима Грімо. — В ті роки лютувала чума. Уявіть собі бідолах, яких люди поховали живих, гадаючи, що вони мертві. Уявіть, як вони намагалися вибратись із трупи, аж поки справді вмирали. Тепер ви розумієте, джентльмени, що я маю на увазі, коли кажу про справжні випадки, а не про забобони. Саме вони мене й цікавлять.

— Мене вони теж цікавлять, — пролунав незнайомий голос.

Мілз запевняє, що не помітив, чи хтось заходив до кімнати, хоч нібито й відчув протяг із відчинених дверей. Можливо, присутніх здивувала раптова поява незнайомця в кімнаті, куди сторонні рідко заходили, а тим більше там говорили; можливо, вони були вражені неприємним хрипким голосом, в якому чулись іронічно-врочисті нотки, але всі відразу подивилися в той бік. Мілз каже, що нічого особливого у тому незнайомці не було. Високий, худий, якийсь недоглянутий, у темному потертому пальті з відгорнутим коміром і м'якому ношеному капелюсі з обвислими крисами, він стояв, відвернувшись від полум'я в каміні, і погладжував підборіддя рукою в рукавичці, майже цілком затуляючи собі обличчя. Але в його голосі чи, може, в манері триматися, в жестах було щось невловно знайоме і водночас чуже.

Коли незнайомець озвався знову, всім здалося, ніби він пародіює професора Грімо.

— Ви вже даруйте мені, джентльмени, за те, що я втручаюсь у вашу розмову, — урочисто звернувся він до присутніх, — але я хотів би поставити видатному професорові Грімо одне запитання.

Мілз запевняє, що нікому й на думку не спало зупинити незнайомця. Якась холодна сила йшла від нього і сповнювала неспокоєм затишну, освітлену полум'ям каміна кімнату. Навіть Грімо — він сидів похмуро й урочисто, мов Епстайн[3], тримаючи сигару на півдорозі до рота і поблискуючи очима за скельцями окулярів, — весь напружився.

— Ну? — буркнув він.

— Отже, ви не вірите, що мертва людина може вибратись із труни, проникнути куди завгодно, залишаючись невидимкою, що чотири стіни для неї — не перешкода і що вона страшенно небезпечна? — запитав незнайомець, трохи відхиливши руку в рукавичці.

— Я не вірю, — відрубав Грімо. — А ви?

— Я зробив це. Навіть більше, я маю брата, який може зробити ще й не таке, і для вас він небезпечний. Мені ваше життя не потрібне, а йому потрібне. Але якщо він з'явиться до вас…

Нервове напруження від цієї химерної розмови досягло кульмінації. Молодий Менген, у минулому футболіст, підхопився з місця. Нервово роззирався довкола низенький Петтіс.

— Послухайте, Грімо! — вигукнув він. — Цей чоловік божевільний! Може, я…

Петтіс нерішуче потягся рукою до дзвінка, але незнайомець заговорив знову.

— Спершу погляньте на професора, — сказав він.

Дивлячись похмурим, зневажливим поглядом на незнайомця, професор Грімо промовив до Петтіса:

— Ні, ні! Чуєш?! Облиш його! Хай побалакає про свого брата та його труну…

— Три труни, — докинув незнайомець.

— Три труни, — з колючою іронією в голосі погодився Грімо. — Бога ради, скільки вам завгодно! А тепер, може, скажете нам, хто ви?

Лівою рукою чоловік дістав з кишені брудну візитну картку. Вигляд звичайної візитної картки, здавалося, якимсь чином повернув усе на свої місця, видув через камін, мов жарт, усю оману й перетворив брутального незнайомця з грубим голосом на вдягненого, мов опудало, актора з хворою головою під капелюхом.

На візитній картці Мілз прочитав: «П'єр Флей, ілюзіоніст».

В одному куточку було надруковано: «Західно-центральний поштовий округ, 1, Каліостро-стріт, 2б». А вгорі від руки дописано: «Або Академічний театр».

Грімо засміявся. Петтіс вилаявсь і натис кнопку дзвінка.

— А знаєте, — порушив мовчанку Грімо, постукуючи по картці великим пальцем, — я чогось такого й чекав. Отже, ви фокусник?

— Хіба так сказано в картці?

— Ну-ну, якщо я назвав нижчий професійний щабель, то перепрошую, — поблажливо промовив Грімо, астматично пирхнувши. — Гадаю, нам не доведеться побачити ваші фокуси?

— А чого ж, — відказав Флей. Його несподіваний жест був схожий на напад. Він швидко перехилився через стіл до Грімо, а рукою в рукавичці опустив і тут-таки знову відгорнув комір свого пальта. Ніхто нічого не встиг помітити, але у Мілза склалося враження, ніби Флей при цьому посміхався. Грімо залишився сидіти нерухомо, машинально постукуючи по візитній картці великим пальцем. Тільки його губи над підстриженою бородою начебто зневажливо скривились і трохи потемнішало обличчя.

— А зараз, перш ніж піти, я хочу ще раз звернутися до видатного професора, — чемно промовив Флей. — Невдовзі ввечері вас хтось відвідає. Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою, але я готовий піти на цей ризик. Хтось, повторюю, незабаром відвідає вас. Хочете, щоб це був я, чи послати мого брата?

— Посилайте свого брата! — сердито буркнув Грімо й рвучко підвівся. — І будьте ви прокляті!

Ніхто не встиг ні поворухнутися, ні заговорити, як двері за Флеєм зачинилися. Зачинились вони й за єдиною думкою, яку ми мали про події, що передували суботньому вечору дев'ятого лютого. Вони були такі загадкові й неправдоподібні, що доктор Фелл зводив їх згодом докупи, як ото складають картинку з окремих дрібних деталей. Саме цього вечора, коли глухі засніжені вулички Лондона були безлюдні, сталася перша смерть, заподіяна безтілесною людиною, і три вже згадані труни були нарешті заповнені.

2. Двері

Цього вечора біля каміна в бібліотеці доктора Фелла у кварталі Адельфі-терас, панував піднесений настрій. Доктор Фелл, розчервонівшись, урочисто,