Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

займатися землеробством та бути господарем самому собі. З цим він їде з Києва у провінцію, вже цивільним обивателем, однак хист і досвід залишаються з ним і невдовзі починають виявлятися на повну силу.

Тим більше, що Іван Карпович, начуваний про відомого англійського сищика Шерлока Гольмца, хотів довести, що і в наших краях можна розплутувати злочини по науці, з застосуванням дедукції та інших найсучасніших методів розслідування. Місцеві ж обивателі, які теж чули про Гольмца, вірили у чудодійну силу приватних детективів, особливо на тлі безпорадності та хабарництва поліції.

Частина перша: Назустріч славі

Команда мрії

ерпень добігав кінця, хліб ми вже зібрали, то можна було трохи відпочити перед кукурудзою та буряками. Зранку я возив на базар при станції сметану, сир та яйця з хутора, продався добре, потім ще забіг до залізничних майстерень, замовив потрібні деталі для косарки, десь тільки опівдні повернувся додому. Там я добряче пообідав під чарочку і пішов подивитися на кукурудзу. Воно-то організм вимагав полежати після борщику наваристого та яєчні з салом, але намагався по обіді не лягати, бо від цього і кендюх росте, і потім аж до вечора не відійдеш, ходитимеш наче з похмілля, а вночі ще й погано спатимеш. Оце сонне провінційне життя багатьох засмоктувало, наче болото каменюку. Ще рік тому була людина як людина, на службі, при параді, одягнений, поголений, підтягнутий, очі палають, голова шурупає — орел! А пішов у відставку — і ось уже якась штафірка цивільна: мамон через штани перевалюється, обличчя опухле, неголене, волосся засмальцьоване, зляглося, як торішнє листя, одяг м’ятий і несвіжий, очі мертві, вдень спить, вночі горілку дудлить, газет не читає, в гості не їздить, мохом узявся, наче колода біля колодязя. Трапляється таке, бо втрачає людина стрижень, без служби, без начальства не може сама собі раду дати. Я ось це розм’якшення одразу собі заборонив, пообіцяв, що у відставці буду триматися порядку так само, як у конторі. Дотримувався цієї обіцянки строго.

То після обіду — ніякого сну, хоч як би організм не схилявся до ліжка, а більше до сіна пахучого на горищі сараю, куди б кинути рядно та завалитися на ароматну м’якість, поклавши руки під голову. Ох, мрії, мрії! Як би полежати — тільки й крутиться у голові. Кажуть, що оце післяобіднє схиляння до сну від того, що кров до шлунку приливає, а від голови відливає і ото муторить тіло. Нічого, розженемо кров, як треба. Немає для цього нічого кращого, аніж пройтися. Пару верст, або, як ото по-модному зараз, по-європейськи, так кілометрів. У кілометрах бунтівники все міряли, то і я навчився трохи. Так само і про користь ходіння почув від одного бунтівника. Той якогось німецького мудрагеля все цитував, що найкращі думки народжуються, коли людина ходить, а не сидить. То він так, мабуть, казав, бо в нього робота сидяча була. А як я простим філером по всьому Києву бігав, так які там думки, окрім того, щоб присісти та чаю випити? Ходіння корисне, коли сидиш багато, тоді під час нього і думки з’являються.

Іду собі стежкою в ярку, розумую, дивлюся, як перше жовте листя деінде з’явилося. Ще за місяць зовсім зажовтіє все, а далі й до забілення недалеко, до зими. До неї я цього року готовий був як ніколи. Бо зробив у хаті парове опалення, як ото у панів. Довгенько збирав грошики, оце купив котел, батареї чавунні, встановив усе. У нашому повіті спеціалістів таких не було, довелося аж із Сум, з бельгійських майстерень, везти хлопців, які й зробили. Тепер не три пічки одразу опалюй, як раніше було, а один котел, який усю хату гріє. До того ж, його і вугіллям можна. Я вже зі станції два вози антрациту привіз. Мусить вистачити.

Вугілля — це добре. А то ж у нас тут степи — лісу мало, то всі соломою опалюють. А яке то опалення, коли шугне — і немає? Ані жарин, ані тепла. Або всю ніч солому кидай у піч, або лізь під перини та кожухи й так від холоду рятуйся. Або ось їжу як тут готують. У той самий борщ кидають усе одразу: і капусту, і буряк, і м’ясо, в пічку поставлять, соломи туди напхають, спалахне вона, чавунок раз закипить, потім ще постоїть трохи, достигне, і вважається, що готовий борщ. Який же готовий, коли хрумтить на зубах капуста, наче не людина, а кінь їсть? Я звик варити борщ години зо три, кидати все по черзі, тоді в нього і смак добрий. То купую для плити завжди дров, а соломою нехтую.

Сусіди кажуть, що опанився я, наче й не мужик став, а міський який чи німець. А що, німці — німці жити вміють. От був я колись у службовій справі в них на хуторах під Херсоном Так ото я вам скажу, порядок там кращий, аніж у полку перед приїздом комісії з Петербурга! Будинки прикрашені, паркани не такі, як у нас, що ледь не до неба, а невеличкі, красиві, квітів багато, городи, наче військо на параді, лініями відбиті, й жодного бур’янцю немає. А худоба яка! Корови та свині такі вгодовані, що дивишся на них — і хочеться Господа славити за щедрість його. Що там казати, живуть люди! То і я б німцем залюбки став, якби міг. Хоча, звісно, у штунді вони здебільшого, що погано, але погано то аж на Страшному суді буде, для життя вічного вада, а на тутешньому житті ніяк не відбивається.

Підійшов я до старого дуба, який на межі ярка та поля стояв. Таких дубів колись багацько було по навколишніх ярках розкидано, але зрубали їх, бо ж у ціні деревина. От же люди, за копійку хоч що утворять! Ну як можна такі дуби рубати? Вони до тебе сотні років були і після тебе будуть, хто ти такий, щоб їх чіпати? Та ніхто! Я ось у себе на землях усі їх залишив і мужиків попередив, що за дуби голову зніму. Нехай ростуть, прикрашають землю, а то ж степ, немає за що й оком зачепитися.

Плюнув я на руки і поліз на дуб. Хоч не хлопчик уже, а здерся швиденько і присів на гілці, де в мене сідало було. Таке зручне місце, що з нього видно все навкруги. Тим більше, що дивився я не