Читати книгу - "Учта для гайвороння"

На яблуні коло води заспівав соловейко — солодко та втішно, даруючи розраду від хрипкого вереску та нескінченного крякання круків, що їх він порав день у день на крукарні. Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а він трохи не верещав од безсилого гніву. Великі білі круки були гордістю архімаестра Вальграва. Той хотів навіть, щоб саме вони з’їли його тіло по смерті. Баш мав підозру, що і його власне тіло смакуватиме птахам не гірше.

Може, винен був страхолюдно міцний сидр — Баш прийшов сюди не пити, але ж трапилося так, що Алерас наливав усім, святкуючи мідну ланку, і почуття вини викликало в Баша раптову спрагу — але соловей, здавалося, висвистував: «золото з заліза, золото з заліза, золото з заліза». І то було диво дивне, бо саме так сказав незнайомець того вечора, коли Ружена звела їх разом.

— Хто ви такий? — завимагав од нього Баш.

І чолов’яга відповів:

— Алхімік. Умію робити золото з заліза.

І раптом у руці його з кісточки на кісточку затанцювала монета — м’яке жовте золото, блискуче при свічках. З одного боку виднівся триголовий дракон, з іншого — голова якогось давно померлого короля. «Золото з заліза, — згадав Баш. — Чи радше, золото за залізо. Кращої угоди тобі не знайти. Адже ти її хочеш, так? Кохаєш її?»

— Я не злодій, — сказав він чоловікові, що назвався алхіміком, — я послушник Цитаделі!

Алхімік кивнув і відповів:

— Та все ж якщо надумаєш… я повернуся сюди за три дні з оцим моїм драконом.

І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру.

Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне — послушників та підмаестрів Цитаделі.

— Староград — ще не весь світ! — заявив Моляндер трохи занадто гучно.

Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем.

— Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, — вів далі Моляндер. — Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах…

— …жеглярі тобі щось переказують, — скінчив за нього Армен. — То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби.

— А звідки тобі знати, що того не було? — Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. — Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами…

— Ні, не одне й те саме! — заперечив Армен. — Дракони у Асшаї, дракони у Карфі, дракони у Меєрині, дотракійські дракони, дракони-визволителі рабів… кожна побрехенька різниться від інших.

— Ну в подробицях нехай різниться. — Що більше Моляндер пив, то ставав упертіший, а він і на тверезу голову ніколи легко не поступався. — Але про драконів розповідають усі! А ще про вродливу юну королеву.

Баша не цікавили дракони, крім одного, зробленого з жовтого золота. Він непокоївся, чи не сталося чогось з алхіміком. «Третій день… він сам казав, що прийде.»

— Онде біля ноги в тебе яблуко, — мовив Алерас до Моляндера, — а я ще маю дві стріли в сагайдаку.

— Срати я хтів у твій сагайдак. — Моляндер підхопив з землі яблуко-паданку. — Червиве, — пожалівся він, та все одно кинув.

Яблуко ще тільки почало знижуватися, коли стріла розрізала його чисто навпіл. Одна половинка впала на гострий дах невеликої башточки, перекотилася на нижчий дах, стрибнула і на одну стопу проминула Армена.

— Коли розрізати хробака навпіл, то матимете двох хробаків, — повідомив підмаестер.

— Якби так само ставалося з яблуками, ніхто б не знав голоду, — мовив Алерас, усміхнувшись однією зі своїх м’яких посмішок.

Сфінкс посміхався завжди, наче знав якийсь потаємний жарт, і від того виглядав загадково та лукаво, що пасувало до гострого підборіддя, вдовиного клину на голові та щільної шапки коротко підстрижених, чорних, як ніч, кучерів.

Алерас — той неодмінно мав стати маестром. При Цитаделі він учився лише рік, але вже викував три ланки маестерського ланцюга. Хай Армен мав більше, але витратив стільки ж на кожну зі своїх. Утім, він теж матиме своє маестерське звання, нікуди не дінеться. Рун та Моляндер лишалися послушниками з рожевими голими шиями, але Рун був зовсім ще юний, а Моляндер частіше заглядав до чарки, ніж до книжки.

Що ж до Баша…

Він у Цитаделі перебував уже п’ять років, а приїхав до неї, коли йому тринадцятий минало. Але шия в нього досі лишалася така ж рожева, як того дня, коли він уперше поткнувся до цих стін після подорожі з рідного західного краю. Аж двічі Баш гадав, що готовий скласти іспит. Уперше він з’явився перед очі архімаестра Ваелина — показати своє знання небес та світил, але натомість дізнався, за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє прізвисько. Трохи не два роки по тому Баш збирав докупи мужність задля нової спроби, а коли зібрав, то пішов до старого лагідного архімаестра Еброза, відомого м’яким тихим голосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, що ледве