Читати книгу - "Лукавий принц, або Брат короля"

Але правління державою втомлювало і знуджувало цього войовничого принца. Він нарешті показав себе з кращого боку тільки тоді, коли король Візерис поставив його тисяцьким міської варти. Даемон виявив, що вартові погано озброєні, вдягнені у випадкові шматки обладунків та поношене лахміття, а відтак озброїв їх вузькими кинджалами, тесаками та залізними кийками, одягнув у чорні кольчуги (старшину — в панцери) і видав довгі золотаві киреї, які вони мали відтоді носити з гордістю. Саме у ті часи й виникли прізвиська вартових Король-Берега, відомі до сього дня: «золотокирейники» або «золотаві».

Службі серед золотокирейників принц Даемон віддався вірно та пристрасно, і часто сам виходив на варту спокою в провулках Король-Берега разом зі своїми людьми. Ніхто не сміє сумніватися, що за його доби місто стало безпечніше та краще впорядковане… але порядок той дався за брутальну ціну. Даемон знаходив насолоду в тому, щоб особисто різати руки кишеньковим злодюжкам, вихолощувати ґвалтівників, рвати ніздрі крадіям з домівок, і лише за перший рік свого урядування вбив на вулицях трьох людей у вуличних чварах. Невдовзі принца вже добре знали у всіх найсумнівніших кублах Король-Берега: шинках і винних льохах (де він пив, не витрачаючи ані монети) або гральних кишлах (відки уносив більше грошей, ніж приносив з собою). У міських бурдеях він перепробував незчисленну кількість шльондр, особливо призвичаївшись до цнотливих дівчаток. Невдовзі його улюбленицею стала одна лисенійська танцівниця, що звалася ім’ям Мисарія, та скоро стала відома як Мерзарія і також Борознячка за бліду шкіру та біляве волосся.

Король Візерис не мав жодного живого сина, тому Даемон вважав себе законним спадкоємцем Залізного Престолу і прагнув титулу принца Дракон-Каменя. Його милість відмовив Даемонові… але вже до кінця року 105 по А.З. друзі знали його як Принца Столиці, а простолюддя — як Князя Блошино-Подольського. Хоча король не бажав передавати престол Даемонові у спадок, та все ж не втратив прихильності до молодшого брата і охоче пробачав йому численні осоружні вихватки.

Принцеса Раеніра також була зачарована своїм дядьком, бо його увага та ніжна турбота про неї не знали меж. Коли він перетинав вузьке море на своєму драконі, то при поверненні завжди привозив небозі рідкісний та коштовний подарунок. Після смерті Балеріона король Візерис так і не опанував іншого дракона; його милості не надто смакували ані турнірні герці, ані лови у лісі та полі, ані вправи з мечем. Принц Даемон, навпаки, досяг у всьому згаданому неабияких успіхів і здавався саме таким, яким його братові бути не судилося: струнким та гартованим, визначним воїном, зухвалим, безстрашним… і зовсім не на крихту небезпечним.

Про витоки цієї ворожнечі ще й досі тривають суперечки. Але всі погоджуються, що Правиця Короля, пан Отто Вишестраж, відчував до королівського брата надзвичайну відразу. (Королівський блазень Грибочок стверджує, що чвари між ними почалися, коли принц Даемон зірвав вінця цноти юної доньки пана Отто — майбутньої королеви Алісенти. Але ця сороміцька побрехенька не знаходить підтвердження іншими джерелами.) Саме пан Отто переконав Візериса прибрати принца Даемона з посади коронного підскарбія, а потім і коронного правника — про що скоро сам пошкодував. Адже на посаді тисяцького міської варти з майже двома тисячами озброєних стражників під рукою принц Даемон став іще могутніший, ніж раніше.

«За жодну ціну не можна дозволити, щоб принц Даемон зійшов на Залізний Престол» — писав Правиця своєму братові, князеві Старограду. — «Бо то буде нам другий Маегор Лютий, коли не гірше.» За тих часів пан Отто ще бажав, щоб батьків престол успадкувала принцеса Раеніра. «Краще Втіха Королівств, ніж Князь Блошино-Подольський», — так він тоді писав, і у думці своїй не був самотній. Але його прихильники наштовхнулися на прикру і тяжку перешкоду. Якщо дотримуватися прикладу, започаткованого ухвалами Великої Ради року 101-го, права чоловіка на престол завжди стояли вище за права жінки. За відсутності законного сина брат короля мав перевагу над донькою короля, як Баелон мав перевагу над Раеніс року 92 по А.З.

Що ж до власних поглядів та переконань його милості, то всі літописи погоджуються: найбільше король Візерис не терпів незгоди та розбрату. Анітрохи не сліпий до вад свого брата, він усе ж наполегливо беріг та плекав давні спогади про того вільного, сильного духом, сміливого, вигадливого хлопчика, яким Даемон був здавна. Король полюбляв казати, що донька — то найбільша втіха та розрада його життя, але ж рідний брат є рідний брат. Знову і знову він намагався схилити принца Даемона та пана Отто до примирення, але глибока та люта ворожість продовжувала кипіти без упину під облудними посмішками, котрими ці двоє можновладців обмінювалися при дворі. Коли на короля Візериса починали тиснути особливо наполегливо, він відкидався запевненнями, що його королева скоро подарує йому сина. І ось року 105-го він оголосив двору та малій раді, що королева Аемма знову виношує дитину.

Того ж самого лихого року до Королегвардії було вписано пана Крістона Колія. Він посів місце, звільнене смертю овіяного піснями та переказами пана Риама Рожвина. Уроджений сином підкоморія у службі князя Дондаріона, господаря на Чорночалі, пан Крістон був гарний на вроду молодий лицар двадцяти і трьох років. Уперше він привернув до себе увагу двору, коли переміг у бугурті, влаштованому на честь сходження короля Візериса на престол. У останню мить того потішного бою пан Крістон телепнем вибив Темну Сестру з руки принца Даемона, викликавши захват його милості та оскаженіння принца. Опісля переможець віддав семирічній принцесі Раенірі свого вінка пошани і попрохав її про запоруку прихильності для кінних герців. Кінним боєм він знову-таки переміг принца Даемона, вибив з сідел обох уславлених близнюків Каргилів з Королегвардії — пана Арика та пана Ерика — і лише тоді впав від удару списа князя Лимонда Малістера.

Маючи світло-зелені очі, вугільно-чорне волосся і природну чарівність у звичаях, Колій легко і швидко припав до смаку трохи не усьому двірському жіноцтву… рахуючи не в останню чергу і саму Раеніру Таргарієн. Принцесу так підкорило поводження людини, яку вона сама кликала «мій білий лицар», що Раеніра навіть просила батька зробити пана Крістона її особистим захисником і охоронцем. Його милість задовольнив її примху, як задовольняв безліч інших. Відтоді пан Крістон завжди носив на герці запоруки прихильності від Раеніри, а на всіх бенкетах та інших двірських розвагах неодмінно знаходився поруч із нею.

Невдовзі після того, як пан Крістон вдягнув біле корзно, король Візерис запросив до малої ради