Читати книгу - "Числа Харона"

Удар виявився влучним. Точно в ціль. Журналіст марно силкувався пригадати бодай щось про які-небудь польські міста. Проте в голові крутилася лише щойно отримана інформація про Вроцлав і дуже поверхова — про польську столицю, Варшаву. У його рейтингу Польща хіба що на бал випереджувала Анголу, бо там він міг назвати лише одне місто, столицю Луанду, та ще на два бали Патагонію, бо Сверре не пригадував назви жодного патагонського міста, якщо вони взагалі існували. Зараз треба було приховати власну зніченість, жартом чи якоюсь блазенською витівкою замаскувати конфуз. Або вдати, наче ти здаєшся, вибачитися й підморгнути глядачам, мовляв, бачите, з яким пихатим чваньком доводиться мати справу.

— Не всім телеглядачам відоме це славетне польське місто, — Осланд вибрав другий варіант. — Але, може, ви нам щось про нього розкажете?

— Справді, невідоме! — вигукнув учений. — Мабуть, вони навіть не знають, що це місто більше не польське! Тепер це совєцьке місто, скалічене, зруйноване й пригноблене московським режимом, місто, яке видерли в Польщі 17 вересня 1939 року, місто, з якого по війні вигнали поляків, тобто позбавили його душі! Можете собі таке уявити? Це те саме, що шведи відібрали б у норвежців Осло, приєднали до Швеції й вигнали звідтіля всіх норвезьких мешканців! І я мушу про все це розповідати? У нас достатньо часу? — запитав він, звертаючись до камер і, побачивши кивок остовпілого оператора, негайно відповів сам собі: «Так! Авжеж! Я розкажу вам зараз про місто без душі. Хто ж іще це зробить, коли не я?».

Осланд не вірив власним вухам і очам. Його передбачення поразки виявилося необгрунтованим. Усі глядачі запам’ятають крикливого шаленця та спокійного журналіста, котрий, як міг, захищався від зухвалого психа. Він полегшено зітхнув. Піт випарувався так само швидко, як і з’явився. Сверре дивився на свого співрозмовника, який раптом видався йому навіть симпатичним, а його костюм — старанно дібраним. Фіолетова шийна хустка гармоніювала із сірим вельветовим костюмом, який, проте, був занадто теплим на літо та ще й вимагав прасування. На зап’ястку поблискував дорогий годинник, на пальці лисніла масивна каблучка, певне, з білого золота. «Як я міг подумати, що він нечупара, — думав Осланд. — Та він майже денді! А цей його вибух і промова, котру він виголосив практично без помилок, позбавлять мене всіх проблем, і не доведеться ставити йому жодних запитань! А якщо хтось і дорікне мені пасивністю, я скажу: спробуй-но сам перебити такого ненормального!».

Професор шарпнув свою шийну хустку. Трохи її попустив, не припиняючи при цьому говорити. Його фрази ставали чимраз вишуканішими, навіть ризикованими, так, наче його мовна вправність та образність висловлювання зростали разом з емоціями.

— Передвоєнний Львів був столицею європейської математики! — вигукнув професор, а тоді раптово заспокоївся й продовжив майже пошепки, але то був сценічний шепіт, який привернув увагу Осланда, оператора й глядачів не менше, ніж крик. — Розумію, що скажу зараз дещо дуже незвичайне, але я все-таки це зроблю... Якби я не народився у Львові, то не опинився б тут і не здобув би цієї премії, яку порівнюють з Нобелівською для математиків. Не роки навчання у Вроцлаві серед руїн, не чіткі докази в галузі теорії чисел, які я здійснював уже як науковець у вроцлавському гуртожитку, у задусі, оточений тарганами, що вилазили з раковини, навіть не стерильні роки в Норвегії зробили мене математиком. Я став ним завдяки своєму львівському походженню. Ось чому я так бурхливо відреагував, коли ви сказали, наче я родом із Вроцлава...

«Погано, — подумав Осланд, — цей тип стає лагідним, майже вибачається. Втрачає свою агресивну подобу. Треба його трохи розсердити, щоб зберегти наші ролі: культурний журналіст проти роз’юшеного пихатого чванька».

— Наскільки мені відомо, — він скористався паузою, що її зробив професор, — джерелом генів є батьки, а не місце народження.

— Genius loci[2], звісно, ніяк не пов’язаний з генетикою, — смиренно відказав математик, — хіба що етимологічно. Проте залишається якимсь чином закодованим у кожній мозковій клітині, створюючи незбагненні досі ланцюги інформації.

— Важко це уявити, — Осланд негайно оминув цю тему, — що дух місця є математичним, і що львів’яни жили математикою, яка проникла, якщо можна так висловитися, у їхню кров...

— Ба! — урвав його професор. — Люди жили математикою й помирали за неї. То була справа життя й смерті. Вона могла оживити й завдати смертельного удару. Немов той вірус, котрий убиває, але іншим разом стає вакциною...

— Якщо шановні глядачі бажають довідатися більше про смертоносну львівську математику, — цього разу Осланд утрутився, бо на величезному студійному годиннику побачив, що час на розмову вичерпано, — то запрошую вас переглянути напрочуд цікавий документальний фільм, який називається «Числа Харона».

Згасли рефлектори камер. У студії запанувала тиша. Один з операторів камери показав Осландові піднятого великого пальця. Решта вітали його з перемогою. Сверре заплющив очі й відразу забув про місто, якому вирвали польське серце, про математику й складну долю Східної Європи, котру сприймав як величезний слов’янський конгломерат під протекторатом Росії. Коли до студії зайшов шеф, щоби привітати його й обдарувати слинявим поцілунком Юди, Осланд подумки був на південних островах, оточений темношкірими рабинями.

Число відьми

(...) я (...) тому й люблю ваш земний реалізм. Тут у вас усе окреслено, тут формула, тут геометрія, а в нас усе якісь неозначені рівняння!

Федір Достоєвський, Брати Карамазови[3]

І

Йому було страшенно незручно в тісному кутку на брудному горищі. Він тремтів, коли павуки лоскотали своїми лапками його голі литки, ледь чутно лаявся, коли вода, що капала з даху, стікала за комір, тремтів від огиди, коли в нього над головою розгулювали голубині паразити, бридкі пласкі блощиці, здатні покусати до крові. Спершу він припалював їх запальничкою, проте й ця розвага швидко йому набридла.

Він скнів, зіщулившись у неприродній позі вже багато годин. Прийти сюди довелося рано-вранці, коли мешканці будинку ще спали. А потім він став чекати. Сумнівним урізноманітненням безкінечних годин були хіба що дурні балачки двох учнів української школи «Народний дім», які втекли з уроків і зараз курили у своєму безпечному сховку. Потому їх витурила огрядна служниця, яка, розвісивши випрану білизну, тут-таки вдовольнила бородатого пожильця, котрий прибіг за нею, заздалегідь розстебнувши ширіньку. Ані неотесані курці, ані личаківський Ромео, що обіймав