Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

помітного шосе, дивиться догори і знаходить сузір’я, так, як вчив її батько — спочатку Великий Віз, потім лінією, проведеною через дві крайні зірки ківша — Полярна Зірка й одночасно початок дишла Малого Возу. А на зламі дишла і ківшика чи бачиш біля великої маленьку зірочку, як донька коло тата, чи бачиш? “Так, бачу”. “Ти могла би бути воїном, — каже батько, — саме так араби перевіряли чи добрий зір у воїнів”.

Вона знаходить Оріона і Кассіопею — геометричний порядок блискучих точок, численні лінії, великі й малі, розташовані в повторювальних простих ритмах і несподівано з них виникають трикутники, багатокутники, хиткі трапеції і ромби... Чи того недостатньо? Чи треба ще пояснювати ті досконалі фігури заплутаними незрозумілими оповідями? Ідучи узбіччям дороги до жовтого млявого світла, знаходить своє улюблене сузір’я — Коса Вероніки, маленький віночок зірок, яка там коса, мишачий хвостик. Здається більш віддаленим від Землі, ніж інші, дитячий паперовий змій, який через неуважність полетів занадто високо.

За поворотом ялинник, що ріс з обох боків, закінчується, і жінка бачить вогні якогось передмістя; спочатку поодинокі плями густішають, потім творять бронзову заграву, пронизану димарями, стрункими ажурними спорудами.

Коли входить поміж перші будівлі — довгі й низькі склади, що тягнуться з обох боків дороги, гуртівні з нечитабельними вивісками, під’їзними платформами і широкими брамами — розуміє, що тут дуже тихо, ніби це середина ночі й що не обігнав її жоден автомобіль.

Ось бічна вулиця, яка тягнеться поміж будівлями і повертає до лісу.

Пильнують її високі ліхтарі, котрі, на відміну від усіх інших, фіолетово світять. Вулиця безсніжна і чиста. Далі стоїть освітлений будинок. Повертає туди не вагаючись, і далі думає про Косу Вероніки, що властиво вона не знає, ким була та Вероніка і чому її коса опинилася на небі. Потім, коли фіолетові ліхтарі кидають на неї своє синє світло, чує, як під освітленим будинком гавкає пес. І йде туди.

Будинок не подібний на сільський — виглядає радше, як покинута, загублена на периферії невелика вілла, двоповерхова, вузька, оточена верандами і прибудовами. Може, у планах забудови мав тут колись постати ряд таких будинків, селище для заможних, але щось завадило реалізувати цей задум — залишився один будинок, самотній, відсунутий аж під пагорб і ліс; за його інакшістю таємно спостерігають віддалені будинки, які важко розрізнити, карликові й убогі, спрощені форми гаражів, бараків, майстерень чи чого там ще. Між ними біжить залізнична колія — вона переходить її двічі, поки ступає на подвір’я — але колію, мабуть, не використовують, сніг змінив її мету і напрямок. Наявність рівнобіжних залізних ліній під снігом виявляють тільки стрілки та поодинокі семафори, які стирчать, як одноплечі скульптури, встановлені, щоб вітати гостей.

У будинку горить тьмяне світло, саме таке, якого вона не любить і яке завжди викликає у неї незрозумілий смуток. Лампочки мають найбільше сорок ват і висять високо під стелею. Світло для самогубців.

Звідкись біля неї з’являється пес, великий, білий, з кількома чорними латками на хребті — це, певно, він перед тим гавкав, але тепер мовчить, звично й уважно обнюхує її і зітхаючи веде до дверей. Жінка заходить у темні сіни, пес дряпається до внутрішніх дверей, коли вона рукою намацує вимикача.

— Уже повертаєшся? Ти ж щойно вийшов, — чути докірливий жіночий голос.

Світло падає на підлогу тонкою смугою, торкається ніг гості.

— Ох, — шепоче переляканий голос. — Хто тут? — Жінка пробує втиснутися у щілину світла.

— Вибачте, я заблукала, загубилася. Потрапила в аварію, їхала дорогою на Клодзко і несподівано впала в рів, ударилася. Я думала, що добре буде, коли знайду когось...

— Прошу ввійти, бо холодно.

Це була велика кухня зі столом посередині та білим великим креденсом під стіною. З-за столу неохоче встає старий чоловік у смугастій камізельці, вбраній на піжаму. Перед ним стоїть маленька худорлява жінка у блискучому вилинялому халаті. Гостя хаотично пояснює ще раз: залишила авто, впала у рів, їхала в бік Клодзка, прекрасна ніч, а в кінці говорить про Косу Вероніки. Дивляться на неї дивним поглядом — не може відчитати того виразу: смуток? спокій? втома?

Маленька жінка стоїть перед нею, як касирка, зараз дасть їй вхідний квиток, її дрібне обличчя червоніє від подиху морозу, який увірвався сюди крізь відчинені двері, або навпаки від тепла, що б’є від розжареної до червоного кухонної бляхи. Потім вона виймає з кишені гігієнічну хустинку.

— Прошу, сідайте, — каже, — у вас кров на губах.

Делікатно витирає їй кров короткими впевненими рухами.

— З вами все гаразд? Нап’єтеся чаю? — питає.

— Так, звичайно, охоче. Чаю. Чого-небудь.

Чоловік помагає їй зняти куртку, старанно складає її шалика.

— Чи щось з вами не так? Щось болить?

Ті прості запитання здаються їй складними і недоречними. Робить глибокий вдих, але він замість слів переходить у плач.

— Я вдарилася, мій автомобіль провалився у сніг. Я вибралася з нього і прийшла сюди. Певно, нічого мені не сталося, не помітно, щоб було щось не так, правда? Все рухається, о, прошу, подивіться, — усміхається і рухає руками й ногами, як паяцик.

Маленька жінка ставить перед нею склянку в оздобленій металевій підставці. Сідають за столом навпроти неї.

— Це така погода. Втрачаєш орієнтацію, — каже чоловік і дивиться на вікно, в якому відбивається лампа-сороківка під кулястим білим абажуром, примарний місяць.

— Зима ніяк не закінчиться.

— Завтра прийде внук, огляне вас. Маємо кімнати нагорі, переночуйте в нас, сьогодні вже запізно що-небудь робити. Треба тільки ввімкнути електричний п’єцик, — каже маленька жінка, дивлячись на чоловіка.

Він накидає на плечі грубого светра на застібці й мовчки виходить. За якийсь час його кроки чути нагорі. Скляна лампа під стелею легко погойдується.

Маленька жінка кладе обидві руки на стіл і каже несподівано весело:

— Скажу вам одразу: я маю проблеми з пам’яттю, тому у важливих справах прошу звертатися до нього, — показує підборіддям на стелю. — Я добре пам’ятаю, що сталося давно, наприклад, під час війни, чи коли ми сюди приїхали, пам’ятаю навіть, скільки коштував хліб відразу після визволення. Знаєш, дитино, скільки? Ні, звичайно, а я знаю, двадцять грошів. Але зате погано пригадую собі, що було вчора. То не є та хвороба на “а”, ну знаєш, всі її мають. Я просто стара.

— Добре, пам’ятатиму.

Старенька витягає з креденса розпочату пляшку горілки і вливає трохи до склянки з чаєм.