Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

своїх списків, коли він вийшов з в'язниці. У кожному барі він горлав про те, що дебелі капітанські дупи дають на лапу керівництву, і через це йому довелося назавжди попрощатися з торговим флотом. У кожному порту його гнали геть, тож одного ранку у вівторок Жос скочив на потяг Кемпер — Париж. І його, як і багатьох інших бретонців, викинуло на мілину на вокзалі Монпарнас. Утікачка-дружина і дев'ятеро поганців, яких варто вбити, лишилися позаду.

Побачивши перехрестя Едґара Кіне, Жос сховав давні образи якомога глибше у пам'ять і поклав собі надолужувати спізнення. Через усю цю мороку з кавовою гущею та війнами речей і людей він утратив щонайменше п'ятнадцять хвилин. А пунктуальність була ключовим елементом його роботи, тож він намагався стежити, щоби перший випуск його «живої газети» розпочинався рівно о восьмій тридцять, другий — о дванадцятій тридцять п'ять, а вечірній — о вісімнадцятій десять. Саме тоді збиралася найбільша аудиторія, а слухачі в цьому місті були надто квапливими, щоб витерпіти навіть найменше спізнення.

Жос зняв з дерева урну, яку підвішував туди на ніч, зав'язавши на подвійний булінь[4] і зафіксувавши замками від злодіїв. Цього ранку вона виявилася недуже важкою, тож капітан зможе швидко все посортувати. Легка усмішка сяйнула на його обличчі, коли він ніс коробку до комірчини за магазинчиком, яку він винаймав у Дамаса. Зосталися ще добрі хлопці на світі, як ось цей Дамас, що дає вам і ключ, і місце за столом і не боїться, що ви пограбуєте касу. Дамас, ото вже ім'я! Юнак тримав на майдані крамницю роликів, «Рол-Райдер», і давав Жосу прихисток. Там моряк спокійно готував свої випуски і не боявся потрапити під дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва!

Жос відкрив урну — велику змайстровану власноруч дерев'яну скриньку, яку він назвав «Ван-де-Норуа II», на честь утраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальській шхуні дальнього плавання робило честь те, що її спадкоємицею стала дерев'яна скринька для листів у Парижі, але ж і скринька не проста. То була геніальна коробка, створена за геніальною ідеєю сім років тому. І саме вона дозволила Жосу знову зіп'ястися на ноги після трьох років роботи на консервному заводі, шести місяців на фабриці котушок і двох років безробіття. Геніальна ідея прийшла до нього грудневої ночі. Тоді, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чверті заповненому осиротілими бретонцями, він почув предковічну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л'Аббе[5], і саме тоді прапрадідусь Ле Ґерн, який народився в Локмар'ї 1832 року, вийшов з Жосової голови, щоби притулитися до стійки й привітатися з нащадком.

— Привіт, — каже Жос.

— Ти пам'ятаєш мене? — запитав старий.

— Угу, — промимрив Жос. — Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував.

— Синку, міг би вже й не просторікувати цього єдиного разу, коли я до тебе прийшов. Скільки це тобі?

— П'ятдесят років.

— А життя тебе добряче пошарпало. Здаєшся старішим.

— Я не потребую твоїх зауваг, та й взагалі, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким.

— Обрав би ти інший тон, юначе. Ти ж знаєш, як воно, коли я гніваюся?

— Ще б пак, усі про це знали. Особливо твоя жінка, яку ти все життя годував лящами.

— Ну, годі, годі, — насупився старигань. — Лиши це в минулому. То все примхи доби.

— Та якої в біса доби? То були твої примхи. Ти ж їй око вибив!

— Слухай, та невже ж ми ще двісті років обговорюватимемо те око?!

— Чом би й ні. Для прикладу.

— І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевиків на набережній у Ґільвінеку? Чи, може, я помиляюся?

— По-перше, це була не жінка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що інші здихають, аби він лише косив бабло!

— Еге ж, я знаю. Не мені тобі дорікати. Але ж це не єдина причина, чому ти викликав мене, малий?

— Я вже казав: не викликав я тебе.

— Ти впертий, як сто ішаків. Тобі пощастило, що ти успадкував мої очі, а то б я тобі добряче зацідив. Уяви собі, що раз я вже тут, то тільки через те, що ти мене викликав, і ніяк інакше. До того ж мені не подобається цей бар: не люблю музики.

— Гаразд, — каже Жос. — Переконав. Замовити тобі склянку?

— Якщо зможеш підвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав.

— Не твій клопіт, стариганю.

Пращур знизав плечима. Він багато чого бачив на своєму віку, і цьому шмаркачеві не вдасться розсердити його. Жос із роду Ле Ґернів, і цього в нього не відняти.

— Тож, — вів далі старий, посьорбуючи свій гідромель[6], — у тебе нема ні дружини, ні шеляга за душею?

— Діло кажеш, — відповів Жос. — А подейкували, що раніше ти не був таким метикованим.

— Я ж тепер привид. А коли помираєш, то дізнаєшся багато такого, про що не знав за життя.

— Це ж треба, — сказав Жос і підняв тремтячу руку, щоб покликати офіціанта.

— Щодо жінок, то не було сенсу мене викликати, тут я тобі не порадник.

— Не сумніваюся.

— А от щодо роботи, то тут і вигадувати нічого не треба, синку. Тобі лишається тільки підтримати родинну традицію. Нема чого тобі ловити в котушках, то грубезна помилка. А крім того, ти ж знаєш, що не варто довіряти речам. Такелаж — то ще нічого, але котушки, нитки, не кажучи вже про корки... Ті взагалі варто десятою дорогою обходити.

— Знаю, — відповів Жос.

— Треба скористатися сімейним спадком. Підтримати родинну традицію.

— Я більше не можу бути моряком, — пояснив Жос, закипаючи. — Я тепер ізгой.

— Та хто тобі що каже про море? Заради Бога, невже в житті нема нічого, крім риби! Хіба я був моряком?

Жос вихилив чарку до дна й задумався над питанням.

— Ні, — відказав він за кілька секунд. — Ти був Глашатаєм. Від Конкарно й до Кемпера виголошував новини.

— Так, мій хлопчику, і я цим пишаюся. «Ар Баннур»[7] — ось ким я був, «Глашатаєм». І не було на південному узбережжі нікого кращого за мене. Кожного