Читати книгу - "Небо над Віднем"

— Це не пропозиція, це здирство! — вкотре вигукнув банкір. — За такі гроші я краще залишуся тут.

— Шкода, — відповів його співрозмовник, — за кілька днів тут будуть росіяни і ви тоді втратите значно більше.

— Не пригадую, щоб я викликав провидця, — єхидно сказав Ляховський, — до вашого відома, війна часом і збагачує. Тож про своє майбутнє я потурбуюся сам.

— Як бажаєте, пане Ляховський, — так само спокійно відповів йому невідомий, — але подумайте, всього за одну ніч ви опинитесь у безпечному Відні. Звісно, тут залишиться ваша нерухомість і справи доведеться передати комусь іншому, але з собою ви зможете взяти стільки грошей і коштовностей, скільки поміститься у дорожні валізи. Звісно, втрати будуть. Але тоді не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись — збагатитись»... І найголовніше, пане Ляховський, — ви збережете своє життя та життя близьких. Ми — такий собі Ноїв Ковчег для тих, хто рятується від російського потопу.

— Що ж, — після короткої мовчанки промовив банкір, — я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар...

Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.

— Докторе Шоймане, — озвався до нього банкір, — вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.

— Свербить немилосердно, пане докторе, — пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, — хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла... Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му...

Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.

Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.

— Пане Цахере! — вигукнув лікар.

Чоловік озирнувся.

— Пробачте, я не... не... впевнений чи правильно вимовив... ва-а-аше прізвище, — Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, — адже я чув його крізь двері...

— Саме так, — відповів той, — мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?

— Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?

Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.

— Вірно, — врешті відповів Цахер.

— І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? — радісно запитав лікар.

— Саме так.

— Я готовий вирушити замість нього, якщо є така можливість!

Цахер підійшов трохи ближче до співрозмовника, мовби намагаючись його заспокоїти, щоб той припинив волати на всю вулицю і говорив тихіше.

— Це дорого коштує, пане...

— Шойман... Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.

— Дві тисячі крон і приходьте завтра о десятій вечора за цією адресою.

Цахер тицьнув йому візитку.

Від його слів у Шоймана перехопило подих.

— Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такі гроші? — здавлено промовив лікар.

— Я нічого не вигадав, — сказав Цахер, — я просто продаю послугу і маю з того відсоток. Вигадав дехто інший...

— Так, але дві тисячі...

— Послухайте, — нервово перебив його той, — це не я за вами побіг, а ви за мною. Ніхто вас ні до чого не змушує. Забудьте все, що я вам сказав.

З цими словами він вихопив назад візитку і ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.

— Стривайте, — Шойман вхопив того за рукав, — я згоден.

Розділ II

— Вам неабияк пасувала б ця коштовність, моя люба...

Емма озирнулась. Невисокий чоловік у бездоганному редінготі дивився на неї приязно і хтиво одночасно. Жінка видавила з себе посмішку і знову перевела погляд на діамант.

— Шкода, що я не імператриця, — промовила вона.

— Як на мене, ви краща, ніж наша імператриця, — не вгавав той.

Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.

— Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? — несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.

— Йому більше, ніж сто років, — впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, — це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.

— Он як. А звідки ви про це знаєте? — поцікавилась Емма.

— Все дуже просто, — посміхнувся той, — я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.

— Ви праві, — погодилась вона, — а чи довго пробуде