Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

— А що, хлопці, пом’янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З — за чиєїсь спини я побачив, як обличчя «титулярного советника» поступово змінює колір із бурякового на попелястий. Зважаючи на багатозначну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина — і панок розлетиться на такі дрібні частини, які не знайде все ГПУ і ВЧК разом узяті.

— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж із Будьоним!

Немов холодний дощ упав із стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Усі озирнулися — незнайомець усе так же нерухомо сидів за столиком перед кухлем пива й дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно й за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля й нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, — два десятки ветеранів Армії, яка кинула колись зухвалий виклик усьому ворожому світові, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.

Тільки впертий Кожух, який усі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розвернув уже абсолютно тверезого панка й могутнім копняком надав йому такого прискорення, що він за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ у Чехословацькій Республіці.

Через годину кав’ярня спорожніла. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю споглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Серед останніх відвідувачів почали збиратись додому й ми з Кожухом…

…Мій колишній командир і щирий друг сотник Степан Кожух був кубанським козаком. Разом зі своїми станичниками — чорноморцями в 1914 році потрапив на Турецький фронт, де й заробив своїми відчайдушними рейдами по Месопотамії підосавульські погони. А коли світ закрутився сторчма й погони почали прибивати цвяхами до старшинських плечей, Кожух вирішив відновити світову рівновагу. Незабутньої осені 1917 пристав до куреня чорношличників Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким і пережив усі вибрики зрадливої української долі на шляху від Слобожанщини до Збруча. (Нам усім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця всі шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) А сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю й дивовижним умінням знаходити вихід за будь — яких карколомних обставин. Як це водиться, у розповідях про нього вже тяжко було розрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Невгамовна заповзятість, успадкована від предків — запорожців знов і знов штовхала його випробувати свою козацьку фортуну. Зрозуміло, що і в польських таборах для інтернованих вояків затятий Кожух довго не витримав і разом з Тютюнником відправився у Другий Зимовий похід. Ворожа куля минула сотника й на цей раз.

А в 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, з п’ятьма такими ж відчайдухами, як і сам, знов майнув на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого й заплутаного шляху. Його заганяли, як вовка, найкращі чонівські загони, а кубанський сотник усе вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, убитих комуністів та комунарів. Через рік, улітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, у скривавленій сорочці.

За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському прикордонному роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.

Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад, поближче до кубанського земляцтва і своїх чорношличників та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії, незмінного лідера громади студентів — кубанців і учня свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії.

Сотник надзвичайно цікавився історією (можливо, тут мали свій вплив його спогади про власні збройні мандрівки між Тигром і Євфратом), і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.

Ми з Кожухом розплатилися із Длугошем і вийшли на темну вулицю — далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з упорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент — агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чоловік якої згинув десь у 1919 році, рятуючи з Колчаком Сибір від більшовиків. Подейкували, що суворому сотникові було легше відбитися від усієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Щодо мене, то я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії, поділяючи свій час між роботою над магістерською працею, зароблянням на життя в кочегарці та штудіюванням історичної літератури…

Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами:

— Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?

Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, мимоволі підхопивши вишуканий стиль незнайомця:

— Чим зобов’язані увагою з вашого боку, пане…?

— Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу вас прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.

Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.

Тоді вже в розмову вступив сотник:

— А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковнику, чи хто ви там є?

Очі полковника були холодні, а обличчя продовжувало зберігати все той же відсторонений вираз. Він сухо промовив:

— Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, — і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Я мимоволі звернув увагу на те, що ліва рука полковника залишалась нерухомою, немов притримуючи обов’язкову шаблю біля портупеї. Уся розмова не зайняла і трьох хвилин. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

— Ну і що це за таємничий полковник? — порушив я першим мовчанку.

— Здається, я його колись бачив при Головному… — про щось згадуючи, сказав Кожух.

— Схоже, що він дійсно з наших, але що за пропозиція…

— Може, знов за Збруч? — трохи мрійливо промовив Кожух, потім махнув рукою й додав: — Але вся ця таємничість нагадує якесь американське сінема…

— …або романи про Карамболя чи Пінкертона, — підхопив я.

— …або чекістську провокацію, — замислився сотник. Ми знов помовчали.

— Ну, добре, друже, за тиждень зустрінемося, — і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

— Привіт Марті! — кинув я йому навздогін