Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Дні розтягалися в тижні, тижні розросталися місяцями, з дванадцяти місяців зробився рік. Менухим усе ще пив материне молоко, рідке, прозоре молоко. Вона не могла його відняти. На тринадцятому місяці життя він почав корчити гримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на тонесенькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев'яних луки. Нужденні руці тремтіли й дриґалися. Його рот белькотів сміховинні звуки. Коли в нього починався напад, його витягали з колиски і добряче трусили, поки його лице синіло, а дихання майже зупинялося. Тоді він потроху оговтувався. На його жалюгідні груди накладали запарений чай (у багатьох торбинках), а тонесеньку шийку обв'язували підбілом. «То нічого, — казав батько, — це він просто росте!» «Сини вдаються у вуйків. Мій брат п'ять років таке мав!» — казала мати. «Переросте!» — казали всі решта. Аж одного дня в місті вибухла віспа, установи приписали щеплення, а лікарі проникли в єврейські доми. Дехто поховався. Та Мендель Зинґер, праведник, не втікав перед жодною Божою карою. На щеплення він дивився спокійно.

Був спекотний сонячний передполудень, коли комісія проходила Менделевим завулком. Останнім у ряду єврейських будинків був Менделів. У супроводі поліцая, що ніс на руці велику книгу, йшов доктор Солтисюк, зі своїми довгими білявими вусами на засмаглому лиці, пенсне в золотій оправі на червоному носі, в ядучо жовтих шкіряних гамашах і — через спеку — сурдуті, недбало накиненому поверх синьої косоворотки, так що рукави виглядали, як пара рук, так само, здавалося, готових братися до щеплення: отак-то входив доктор Солтисюк у єврейський завулок. Назустріч йому вже летіли причитання жінок і вереск дітей, яким не вдалося сховатися. Поліцай видобував жінок і дітей із глибоких льохів і високих горищ, із малесеньких комірчин і величезних кошів. Сонце пражило, доктор прів. Не більше і не менше, як ста сімдесяти шести євреям мав він зробити щеплення. За кожного, що втік чи був недосяжний, він у душі дякував Господу. Підійшовши до четвертої маленької, помальованої в синє халупи, він дав поліцаєві знак не шукати аж надто ревно. Що далі йшов доктор, то більше наростав лемент. Він віявся в такт його крокам. Завивання тих, хто ще боявся, зливалося з прокльонами вже щеплених. Утомлений і остаточно збитий із пантелику, він із важким стогоном опустився на лаву в Менделевій хаті й попросив склянку води. Його погляд упав на маленького Менухима, він підняв калічку і сказав: «Він буде епілептиком». Страх влився в батьківське серце. «У всіх дітей бувають корчі», — заперечила мати. «Це не те, — присудив лікар. — Але мені, може, й вдалося би його вилікувати. Він має життя в очах».

Він тут-таки хотів забрати малечу до лікарні. І Дебора вже була готова. Але Мендель відказав: «Тихо будь, Деборо! Жоден доктор не може його вилікувати, якщо не буде на те Божої волі. Чи ж він має виростати серед руських дітей? Не чути священного слова? Пити молоко та їсти м'ясо і курей, смажених на маслі, як їх подають у шпиталі? Ми бідні, але Менухимової душі я не продам тільки за те, що одужання може бути безкоштовне. В чужих шпиталях не видужаєш». Мов герой, простягнув Мендель свою кощаву білу руку для щеплення. Але Менухима не віддав. Він постановив виблагати для свого наймолодшенького Божу поміч і постити двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Дебора ж вирішила піти на прощу на цвинтар і благати в праху предків, щоби вступилися за неї у Всевишнього. Тож Менухим одужає і не стане епілептиком.

Проте від години щеплення над домом Менделя Зинґера навис страх, мов чудовисько, і жура пронизала його серце, як невпинний, гарячий і дошкульний вітер. Дебора здобула право зітхати, і чоловік не докоряв їй. Довше, ніж звичайно, затуляла вона, молячись, обличчя руками, так ніби творила власні ночі, щоби схоронити в них свої страхи, і власну темряву, щоби водночас знайти в ній розраду. Бо вона вірила, як сказано в Писанні, в те, що Господнє світло засяє в темряві, і Його милість освітить чорноту. Але Менухимові напади не минали. Старші діти росли і росли, їхнє здоров'я злісно відлунювало, наче ворог хворого Менухима, в материних вухах. Здавалося, ніби здорові діти черпають сили з його чахнення, і Дебора ненавиділа їхній галас, їхні рум'яні щоки, їхні стрункі руки-ноги. Вона йшла на прощу до цвинтаря крізь спеку і дощ. Вона билася головою об замшілі пісковики, що проростали з праху її прабатьків і праматерів. Вона волала до мертвих, і їй здавалося, ніби вона чує їхні німі, втішні відповіді. Дорогою назад вона тремтіла від надії застати сина вже здоровим. Вона занедбала службу біля плити, юшка збігала, глиняні глечики билися, ринки ржавіли, склянки із зеленавим відблиском лунко тріскали, циліндр нафтової лампи темнів від кіптяви, ґніт, догораючи, обертався жалюгідною грудкою, бруд численних підошов і багатьох тижнів укривав дошки підлоги, смалець у горшках топився, ґудзики із сухим шелестом опадали з дитячих сорочок, мов листя на зиму.

Одного дня, за тиждень до високих свят (літо обернулося дощем, а дощ збирався стати снігом), Дебора спакувала кошика із сином, накрила його вовняними коцами, поклала на фіру візника Самешкіна і вирушила до Ключиська, де жив ребе. Сидіння просто собі лежало, нічим не прикріплене, на соломі та зсувалося при кожному русі. Дебора стримувала його тільки вагою власного тіла, а воно було, як живе, йому, бач, стрибати кортіло. Вузьку звивисту дорогу вкривало срібно-сіре болото, в якому загрузали високі чоботи перехожих і колеса фіри до половини. Дощ обсновував поля, дробив дим над поодинокими хатинками, з безкінечно покірною терплячістю розмелював усе тверде, на що падав: вапняк, який там і сям білим зубом проростав із чорної землі, поскладані верствами запашні дошки перед входом до тартака, Деборину хустку і вовняні коци, під якими лежав захований Менухим. На нього ж не сміло впасти ані краплиночки. Дебора обрахувала, що їхати залишалося ще чотири години; якщо дощ не вщухне, доведеться зупинятися перед притулком, висушити коци, напитися чаю і з'їсти взяті із собою, також уже розмоклі, макові кренделі. Це може коштувати п'ять копійок, п'ять копійок, якими не можна легковажити. Господь був ласкавий, дощ ущух. Над квапливими клаптями хмар забіліло розтоплене сонце, ледве на годину;