Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

писемні джерела свідчать, що стародавнє населення території України впродовж тисячоліть справді не було етнічно і культурно однорідним. Міграції тут були звичайними явищами. Проте вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Певна його частина завжди продовжувала жити на своїх споконвічних землях. Особливо це стосується хліборобів лісостепової смуги України.

Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, органічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного і життєдіяльного генофонду попередників. Так упродовж тисячоліть різноетнічні народи поступово формували на території України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва, культури, мислення, які врешті-решт склали матеріальні й духовні засади культури українців.

Характерним прикладом цього може бути феномен трипільської культури, яка побутувала в лісостеповій зоні Правобережної України у V—III тис. до н. е. Свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка провів пряму етногенетичну лінію від трипільців до сучасних українців. Пізніше дослідники з’ясували, що населення території України, яке змінило трипільців, за антропологічним типом не було тотожним своїм попередникам. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага трипільців в етногенезі населення бронзового віку. Тим часом є підстави стверджувати, що цілий ряд елементів трипільської культури — хліборобство, декоративний розпис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів тощо — стали органічною частиною етнографічної культури українців.

Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність. Вона виступає рушієм етнічної, культурної й економічної інтеграції населення. Однак саме ця проблема в українській історичній науці виявилася найменш розробленою. У вітчизняній історіографії не без впливу істориків Заходу тривалий час домінувала думка про нездатність східних слов’ян до державно-політичного саморозвитку. Подекуди вона простежується і сьогодні, хоча не має під собою жодних підстав.

Як відомо, першою державою східних слов’ян була Київська Русь. Вона сформувалась у IX ст. на базі союзів племен. На ранній стадії і в процесі подальшого розвитку Русь зазнавала впливу з боку своїх сусідів: Хазарського каганату, Візантії, скандинавських країн. Не визнавати цього не можна, але не слід і переоцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам’ятати, що в Україні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, що сягають VI—IV ст. до н. е. Це грецькі міста-держави Північного Причорномор’я і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі, а також пізньоскіфська держава з центром у Криму — Неаполем Скіфським.

Звичайно, було б невиправданим спрощенням встановлювати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді робиться у вітчизняних і зарубіжних історико-публіцистичних виданнях українських авторів. Але рівною мірою є помилковим і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Незважаючи на те що скіфські і античні державності становили стосовно корінного населення території України явища зовнішні, в своєму розвитку вони органічно входили в його життя. У наступні історичні епохи політичні традиції тут періодично відроджувалися сарматами, готами, Гунами, до складу об’єднань яких входили і слов’яни.

Аналогічна спадковість простежується у сфері духовної культури, окремі традиції якої сягають епохи землеробського енеоліту, коли предки іранців, слов’ян, греків, фракійців створювали образи патріархальних божеств. Скіфська епоха з притаманними їй тісними контактами праслов’ян та іранців закріпила в слов’янському пантеоні форми божеств, близькі до іранських. Особливий інтерес становлять зображення на давньоруських срібних браслетах-наручах і кам’яних рельєфах соборів ідола бога Симаргла, який зображувально і за формою імені близький до іранського божества Сенмурва.

Глибинна закоріненість традицій простежується в матеріальній культурі, зокрема в спорудженні жител і укріплень, у поховальній обрядовості, прикладному мистецтві. Знаменитий скіфський звіриний стиль, який розвинувся під впливом культури Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в східнослов’янських зооморфних фібулах, київських змійовиках, браслетах-наручах, колтах, у галицьких керамічних плитках, чернігівській та володимиро-суздальській різьбі по каменю.

Підсумовуючи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить не суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя, а органічне самостійне явище світової історії. Звичайно, на кожному його хронологічному зрізі діяли загальностадіальні закономірності, але водночас постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку.

При цьому треба мати на увазі, що культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначався складністю і багатогранністю. Східний слов’янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й етноісторична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на землях України, спадкоємець багатьох попередніх народів.

Викладена вище концепція перегукується з ідеями відомого дослідника слов’янського та українського етногенезу В. П. Петрова. Він справедливо вважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим неопосередкованим розвитком або незмінним, завжди тотожним собі біологічним відтворенням поколінь. «Коли ми кажемо, — наголошував він у праці «Походження українського народу», — що є автохтонами на нашій землі, що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині».

Пропоноване видання складається з трьох томів, на сторінках яких відтворюється історичний розвиток стародавніх суспільств від найдавніших епох до часів Київської Русі включно.

У першому томі висвітлюється історія населення сучасної території України від появи тут близько 1 млн років тому первісної людини до кінця бронзового віку (початок І тис. до н. е.). Другий том присвячений історії кіммерійців, скіфів, сарматів та інших племен, що населяли Україну в І тис. до н. е., а також античним містам-державам Північного Причорномор’я, які впродовж VII ст. до н. е. — перших століть н. е. жили і розвивалися у тісній взаємодії з корінним населенням території України. Третій том тематично охоплює історію слов’ян і Київської Русі, обіймаючи хронологічно період від рубежу н. е. до середини XIII ст.

П. П. Толочко

Передмова до першого тому

Праісторія — колиска людства. Можна без перебільшення твердити, що майже всі надбання сучасної цивілізації в тій чи іншій (навіть у зародковій) формі було закладено у глибині віків.

У першому томі “Давньої історії України” висвітлюється історичний процес від початку заселення людиною теренів сучасної України до кінця бронзового віку. Цей період налічує близько 1 млн років і завершується рубежем II—І тисячоліть до н. е.

Незважаючи на кліматичні катаклізми упродовж первісної епохи, на значній території України завжди існували умови, придатні для проживання людини. Ліси і степи, розгалужена гідрологічна система з багатими сировинними ресурсами приваблювали первісних мисливців, рибалок та збирачів.