Читати книгу - "Азартні ігри з долею"

ненадовго! — відповів Ретель, сідаючи. — Багато разів хотів вас спитати про дещо в часи війни... Знаєте, про що думаю... Про те, як ви виходили на прогулянки саме в той час, коли на місто хмарами падали гранати. Я й сам тоді не занадто берігся; мчав навсібіч, від Срджа[12] до Порпореле[13]. Але я був військовим і то було моїм обов’язком. А вас нічого не змушувало наражатися на таку небезпеку. Виглядає так, наче вам було все одно, чи ви загинете, чи виживете. Ви менше береглися тут, ніж ми на бойових позиціях. Чи ви були наперед згодні з усім, що вам приготувала доля, чи ви сподівались, що до вас вона буде з деяких причин прихильною?

— Доля не буває до когось прихильною чи ні. Мова не йде про якісь сподівання чи віру в це. То була звичайна прорахована річ. Пам’ятаєш, якийсь час люди активно обговорювали теорію про те, де можна бути впевненим, а де ні, куди граната може впасти, а куди не може ніяк? І докази вони ґрунтували на всіх можливих законах фізики та балістики. А потім би граната впала і вбила когось там, де, за тією теорією, ніколи не мала б впасти. Людина виходить із сховища, щоб вдома щось взяти, їй треба зробити лише два-три кроки від одних дверей до інших, і вже коли залишається один крок, бам! Снаряд вибухає поряд із нею і розриває її на шматочки. Чи люди, що сидять, причаївшись у підвалі, а граната залітає туди крізь єдиний маленький отвір, що забезпечував їх повітрям і світлом. Коли я зібрав такі випадки загибелі та інші, що безперервно розповідали люди, то виявилось, що виходить десь 50/50. І що тоді? Найкраще поводитися так: звикнути. Бо є однакова вірогідність отримати щось або втратити.

— Однак мусите визнати, що за законом ймовірності... у визначених ситуаціях існує більший чи менший відсоток випадковості... Ось, скажімо, у нас мирний час, чи не набагато безпечніше сидіти тут, ніж прогулюватись Страдуном?

— Що значить безпечніше? Є або безпечно, або ні; немає більш чи менш безпечно! А цілковитої безпеки ти, любий мій, ніколи ніде не знайдеш. Ось, бачиш стару будівлю? Почнеться, скажімо, зараз землетрус, згори на нас впаде якийсь кам’яний блок та й поховає під собою. Або психічно нестійка людина зовсім з’їде з глузду, візьме рушницю, вилізе на дзвіницю і почне без будь-якої причини брати на приціл перехожих на Страдуні й убивати їх одне за одним. Про нещастя, які можуть статись під час дорожнього руху, і говорити не будемо. То де ж ти бачиш ту безпеку?

— Знаю, тільки.... То є все мирні випадки....

— А що було під час війни? Закон?

— Може, я вас не зовсім правильно зрозумів, коли ви на лекції читали нам про стоїків. Гадав, що ви й самі вірите в долю. А ви, насправді, все зводите до випадку.

— Дорогий мій Серафіне, всі речі в світі йдуть так, як мають іти, а будеш ти називати їх долею чи низкою випадків, залежить від того, з якого боку це розглядати. У філософії то давня суперечка, яка ніколи не була й навряд чи буде завершена. Скажімо, на війні якоїсь миті хтось загине. Лежиш ти, наприклад, у рові чи канаві, з ворожого боку хтось жбурляє гранату, вона падає поряд з тобою, і все — тебе більше немає. То це доля чи випадок? Зовні виглядає так, що то відбулося саме тому, бо ти не знав про свою загибель, якщо в той час опинишся в тому місці. А якби лише ти міг це передбачити, явився б де-інде, і замість тебе загинув би хтось інший, або не загинув взагалі. Далі. Випадок! Якби не сталось так, як сталося, все могло б скластися інакше. Проте, подивімось на події з іншого боку: той, хто жбурнув гранату, кинув її, бо йому це хтось наказав зробити, а тому ще хтось віддав наказ, і так усе далі й далі. І всі вони це наказували, бо мусили, і тому що це війна. Та й тут навколо тебе існує тисяча інших причин, з яких ти мусиш лишатися там, де опинився, а не в якомусь іншому місці. Так відбувається тому, що так мусило статися і не могло статись інакше, нічого іншого, окрім того, що сталось.

— Так, саме так... Чи ви читали цю статтю в «Опсерваторі» про події, які відбулися у Пакраці на початку 1993 року? — запитав Ретель, показуючи на газету.

— Лиш проглянув. Поверхово. Що тебе там так зацікавило?

— Як би ви те витлумачили? Чи те, що керувало Дудою, є лише випадком, — поодиноким, якого можна було уникнути, чи щось таке, що неминуче мало статися? Просто... це, здається, чимось схожим на перст долі.

— Ет, найлегше це: всю відповідальність покладати на долю, щоб заспокоїти совість. Але доля, милий мій, йде своєю течією і не ділить речі та амплуа між людьми, як режисер-постановник у театрі. Проте, коли трапляється так, що когось хоче забрати до себе смерть, і це відбувається; той, хто цьому слугував знаряддям, не може бути ніким іншим, аніж убивцею; хоч ми називали б це перстом долі чи поодиноким випадком.

— Погоджуюсь, професоре, але подивімось на цю ситуацію з іншого боку: у чому насправді провина Дуди? Згідно з тим, що тут написано, він був у Пакраці зайдою і не міг знати, хто ким є серед місцевих; тож не міг складати списку чи реєстру.

— Список йому хтось дав разом з наказом, і він вчинив так, як від нього вимагалось. Власне, він був звичайною ланкою ланцюга, кінець якого невідомо хто і не знати як далеко тримає у руках та керує ним, смикаючи у потрібному напрямку. Можливо, це хтось із панівної верхівки.

— А може бути й так, що той, хто тримає в руках першу ланку ланцюга, те вчинив не з власної волі. Тоді був важкий момент. Йшла війна, ворог підходив до міста, а та десятка, якщо й не була п’ятою колоною, то теоретично могла нею стати щомиті. Цілком певен, що за своєю національністю та переконаннями вони аж ніяк не могли бути на боці захисників. Зрештою, а як би вдалося Дуді не виконати наказу і які є докази, що він робив те з власної волі? Може, якби він засумнівався в розпорядженні, мусив би приєднатись до людей