Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Закінчивши університет у 1960 році, В’ячеслав мав першочергове право отримати розподіл у столицю, проте через своє нестандартне мислення роботу в Києві не отримав. А відтак поїхав працювати до Львова на студію телебачення, звідки йому надійшло запрошення. Під час роботи на телебаченні просував передачі про здобутки національної культури, плеяду молодих шістдесятників, майже повністю відкидаючи ідеї радянського ура-патріотизму. У Львові Чорновіл поступово налагоджував контакти з місцевою творчою інтелігенцією.

У 1963 році В’ячеслав повернувся до Києва, маючи на меті завершити кандидатську дисертацію. Тут він відновив і примножив контакти з київськими шістдесятниками, як організатор або як учасник відвідував їхні різноманітні заходи. Активно долучився до підготовки та розповсюдження самвидаву. Разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» відкрито виступив на захист заарештованих українських інтелігентів. Згодом був організатором і учасником петиційних кампаній проти репресій.

В. Чорновіл. 1955 р.

Щоб донести до громадськості правдиву інформацію, зобра-зити справжні причини й хід репресій та відтворити реальні постаті засуджених людей, які були не абстрактними «буржуазними націоналістами», а високообдарованими інтелектуалами, Чорновіл підготував дві ґрунтовні праці: «Правосуддя чи рецидиви терору?» і «Лихо з розуму». Ці книжки виявилися важливим інформаційним джерелом, що разом із «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби об’ємно висвітлювали різні аспекти становища українського народу в СРСР.

Через відкрито заявлену громадянську позицію Чорновола не зарахували до аспірантури, незважаючи на успішно складені вступні іспити. На жаль, йому не вдалося завершити наукові студії про Бориса Грінченка. Замість кар’єри науковця він обрав життя борця з тоталітарним режимом. Не збили його з цього шляху ні звільнення з роботи, ні заборона працювати за фахом у державних ЗМІ, ні випадкові й нерегулярні підробітки.

У 1966 році на судилищі над Богданом і Михайлом Горинями, Мирославою Зваричевською та Михайлом Осадчим В’ячеслав Чорновіл вчинив нечуваний як для захисників, так і для противників режиму демарш – відмовився давати свідчення. Він заявив: «Я категорично відмовляюся давати будь-які показання на закритому суді. Присутні тут товариші мають право на відкритий суд за ст. 111 радянської Конституції, за ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу та ст. 11 Декларації прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних Націй, та за ст. 1 Закону про судоустрій УРСР. Я не хочу бути причетним до таємної розправи»[4]. Після цієї заяви він на знак підтримки підсудних подарував їм квіти.

Це викликало емоційну реакцію в прокурора Львівської області Бориса Антоненка, який відмовився взяти подану В’ячеславом Чорноволом заяву про відмову від свідчень, погрожував кримінальною відповідальністю за такий вчинок і, називаючи Чорновола «ворогом», наказав «убрать його» із зали суду, що із застосуванням сили й було зроблено. Зрештою на вимогу прокурора Антоненка в рішеннях суду з’явилася окрема ухвала щодо необхідності притягнути В’ячеслава Чорновола до кримінальної відповідальності за відмову свідчити[5]. 8 липня 1966 року відбувся суд, на якому Чорноволу було винесено обвинувальний вирок.

У 1967 році його кинули за ґрати за написання книжок «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму», що були оцінені органами влади й судівства як такі, що містять наклепницькі вигадки і ганьблять радянський державний і суспільний лад. В останньому слові на суді, як і в праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», В’ячеслав Чорновіл зауважив, що обвинувальні вироки молодим представникам української інтелігенції винесені не на підставі доведеного злочину, а з метою покарання за їхні погляди, які виходять за межі дозволеного владою. Їхні законні спроби вказати владі на недоліки у національній політиці наштовхнулися на нерозуміння й звинувачування в «українському буржуазному націоналізмі». Крім того, затримані були позбавлені законних прав радянських громадян на правове поводження з ними під час слідства й судових засідань. Як наголошував В’ячеслав Чорновіл у своєму слові далі, він, як і інші представники української інтелігенції, гадав, що на суді безпідставні звинувачення знайомих і друзів в антирадянській діяльності буде спростовано або буде показано подвійне дно в житті і діях затриманих, однак реальність виявилася інакшою. Під час слідства й суду системно порушувалося чинне законодавство, з невинних людей зробили злочинців. Тому останнє слово на суді Чорновіл завершив твердженням (також наведене в книжці «Правосуддя чи рецидиви терору?»), що вже не плекає ілюзій щодо радянського правосуддя, знаючи, що буде засуджений до максимально можливої за обвинувальною статтею міри покарання. Але, незважаючи на можливість засудження до примусових робіт чи навіть загрозу втрати свободи, заявив, що й далі діятиме згідно із сумлінням, «бо немає вищого суду за правду»[6].

Під час ув’язнення в 1967–1969 роках В’ячеслав Чорновіл протестував проти сфабрикованого судового вироку, вилучення матеріалів справи, перешкоджання творчій праці, заборони вести кореспонденцію і зустрічатися з близькими, примусу працювати на неприпустимій для його здоров’я важкій роботі. Відстоюючи свої законні права, він пережив виснажливе 48-денне голодування.

Аналіз розгортання руху спротиву спричинив усвідомлення важливості системного інформування громадськості про боротьбу незгодних із режимом. Після повернення з ув’язнення, на початку 1970 року, В’ячеслав Чорновіл за підтримки Атени Пашко, Михайла Косіва, Ярослава Кендзьора та інших видав перший номер підпільного журналу «Український вісник». Надретельні заходи конспірації, невеличкий гурт видавців, проблеми зі збиранням інформації позначилися на змісті, періодичності та території розповсюдження видання. Однак попри всі складнощі Чорновіл готував нові номери підпільного журналу, що містив як недоступну для читачів офіційних газет інформацію з різних регіонів України про порушення прав громадян, регулярні політичні переслідування, судові вироки, становище політв’язнів-українців, так і заборонені цензурою літературно-публіцистичні твори різних авторів.

«Український вісник» поширювався в Україні і нелегально перевозився для передруку і розповсюдження за кордоном. Участь у розповсюдженні журналу брали Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ніна Строката та інші. Для збільшення кількості читачів журнал поштою надсилали з-за кордону різним, іноді випадковим, адресатам. У 1972 році про надходження кількох листів із «Українським вісником» було повідомлено в КДБ. А саме: у червні пакет із четвертим номером журналу та статтею Валентина Мороза «Репортаж із заповідника Берії» надійшов на адресу Голосіївського парку культури і відпочинку м. Києва ім. М. Рильського з Великої Британії; у вересні лист із Канади з четвертим випуском журналу надійшов на адресу сільської ради с. Ружин Житомирської області, в цьому ж місяці – до сільської ради с. Чоповичі та с. Першотравневе, що на Житомирщині[7].

В’ячеслав Чорновіл встиг видати п’ять номерів журналу. Підготовлений ним шостий номер побачив світ уже після його арешту. За досить короткий (дворічний) період виходу «Українського вісника» до ув’язнення Чорновола в 1972 році журнал здобув значну популярність і помітно позначився на кількості інформації про рух опору як в Україні, так і за її межами, додав нового імпульсу цьому рухові, ослабленому репресіями.

Наприкінці 1960-х років, у час наступу реакції, посилення утисків інакодумців, відмови багатьох від активної громадської діяльності,