Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

автомобільних фар із обох берегів, в оточенні охорони Заповідника і «беркутів». Її янголи-провідники єгері якраз допливли до острівця, але місця там вистачало лише на одну людину, тому обидва трохи відступили назад, та так і стали, по груди у воді, піднявши руки разом із раціями догори, наче голосували за якесь важливе рішення на зборах.

Саші чомусь захотілося, щоб єгері зараз поговорили поміж собою про щось незначне, домашнє, комфортне, можливо, обговорили футбол або якесь телешоу про співаків-танцюристів, і ця розмова б розвіяла, наче дим, всю небезпеку навколо, бо її оточили з усіх боків, і як вибратися, вона не уявляла. Але єгері стояли мовчки, втомлено тримали кожен одну руку з рацією догори, а другою потроху підгрібали, намагаючись втриматися на одному місці під рухом невеличкої течії. Саша подумала, що, не виключено, присутність цих двох чоловіків рятує її зараз від значно більших неприємностей, ніж вона могла б собі уявити. Все ж таки вони – сторонні свідки, сторонні і зайві. Можливо, єгері думали про те саме, тож важко було б собі і уявити більш дивних переслідувачів і водночас охоронців.

«Так чи не так, думали чи не думали єгеря або хто інший, а тепер моїй пригоді точно прийшов кінець, – розмірковувала Саша. – Як би продати себе дорожче? Не попастися задарма?» За кілька хвилин її, без сумніву, затримають і… Важко уявити, що на неї очікує попереду, після затримання. Очевидно, що мало приємного: убити – не уб’ють, побити – не поб’ють… Швидше за все, щоб гарно провчити, затримають на сімдесят дві години, так би мовити, до з’ясування особистості, бо паспорту чи яких інших документів вона з собою таки дійсно не мала. Отже, прикро, безглуздо так глупо попадатися! А як же все чудово починалося сьогодні вдень! Ну як чудово?

Саша дико, як це вона вміє робити, посварилася зі своїм приятелем, ні, не приятелем – коханцем! ні, не коханцем – другом! Так, другом, але хіба у друзів бувають спільні діти? Звісно, що бувають – коли друзі різної статі і кохають один одного. Значить, вона дико посварилася зі своїм найкращим другом і чоловіком, з яким перебуває в цивільному шлюбі, таке визначення найбільше відповідає дійсності, хоч би як вона не злилася і досі на Івана. Тема спору не мала зараз значення, значення мало те, що вона нікому не повідомила про свої наміри. Просто вдягнулася прогулянково-дачно – майка, коротка джинсова спідниця, кросівки – взяла пляшку мінеральної води, сіла в машину і поїхала шукати пригод на свою дупу. І, треба визнати, знайшла їх по повній програмі.

Вона вирішила відшукати мисливський маєток Хазяїна, що ховався десь всередені Заповідника за річками, болотами, деревами, рвами з водою, охороною, оленями та кабанами. Обійти його володіння. Побачити, де той, кого вона ненавидить всією душею, проливає кров, убиваючи звірів, так би мовити, полює – втілює в реальність свої мрії мисливця за людьми, володаря людських доль. Іншими словами, Саша хотіла зазирнути в темну душу Хазяїна і знайти його слабке місце, знайти те яйце, де захована його «голка життя», щоб потім нанести туди смертельного удару. Рішення проникнути в Заповідник вона приймала не спонтанно: вивчала мапу, хоча місцевість знала непогано: тут, зовсім неподалік, вже п’ятдесят років стоїть у селі хата, де спочатку жила її бабуся, а потім і батьки. Все, що пов’язано з цим Заповідником, Саша знала дуже давно і добре. Колись тут була дача Першого секретаря комуністичної партії країни Володимира Щербицького – той любив відпочивати в тиші серед лісу. За радянських часів, звісно, господарство і будівлі підтримувалися в належному стані, але потім, за часів нової незалежності, все потихеньку занепало. Хазяїн, як тільки дорвався до влади й отримав можливість грабувати, взявся за розбудову дуже круто – відрізав собі 30 гектарів мисливських угідь, яким надали статус Заповідника: там, де був єдиний проїзд на півострів, викопали величезний рів, який танком не проїдеш, одне слово, він відмежувався від світу і людей, як зміг.

Єдиною проблемою повної ізоляції стало село, де жило приблизно сімдесят чоловік. Челядь Хазяїна ніяк не могла на той час їх виселити: спочатку пропонувала гроші за переїзд – селяни не погодилися, потім почала розповсюджувати різні чутки про наміри оголосити село зоною екологічного лиха, і багато хто з мешканців уже встиг пошкодувати, що відмовився від грошей. Однак тут різко сталися чергові позачергові вибори. Хазяїн втратив владу – і людям хоча б трохи пощастило: для них побудували (за державний кошт, звісно) окрему дорогу. Так що тепер сімдесят селян добиралися до свого села такою високоякісною трасою, якою не їздив на той момент жоден громадянин країни – і все лише тому, що Хазяїн ні з ким не хотів перетинатися на цьому клаптику землі. Нічого не вдієш таке він мав бачення особистого щастя – відгородитися від усіх.

Випадково дізнавшись про такий перебіг подій у Заповіднику, Саша якось одразу зрозуміла, що країна тепер має справу не з просто черговим президентом-клептоманом, якого при нагоді або переоберуть або повалять, а з людиною, що ніколи, що б не сталося, не збирається покидати найвище крісло країни. Єдине, що її дивувало як це не зрозуміли інші? Громадські діячі? Журналісти? Опозиція? Закордонні партнери? Невже не ясно, що потрібно робити щось кардинальне, несподіване? Ризикувати, інакше чим далі, тим гірше йтимуть справи? Що країні насправді прийде кінець? Що вона зникне з політичної мапи світу як самостійна одиниця, втратить там свій колір? Майже всі люди, з ким вона говорила на цю тему, просто посміхалися і бачили у прагненні Хазяїна ізолювати себе звичайні примхи нувориша, більше нічого. Люди копирсалися у власних справах і сподівалися, що Хазяїн, як і решта попередніх правителів, зміниться, а за поганими часами самі по собі, без зайвих зусиль з їхнього боку, неодмінно настануть гарні.

Але Саша так не вважала – за намаганнями Хазяїна відгородитися вона бачила лише бажання сховатися за паркан, боягузтво людини, що колись обмочилася від влучання в нього курячого яйця, а тепер боїться за власне життя понад усе на світі. Чому він так боявся? Чого? Гніву людей, покарання за минулі й майбутні злочини – ось чого! Проте, до Саші мало хто дослухався: країна жила своїм життям – політична еліта, незалежно від партій, грабувала і насолоджувалася награбованим, інші, переживши дивовижний економічний зліт 2005–2008 років і кризу 2008-го, більш-менш зводили кінці з кінцями – все йшло своїм чином. Але насправді «час Х» наближався, і Саша вирішила діяти на