Читати книгу - "Коханці Юстиції"

мурином Жоелінью піймали Ісаковичевого сина Захарію в борделі «Чотири цицьки», де юний караїм натхненно процвиндрював татусеві набутки, силоміць стягнули його з працівниці борделю Зузанни Валігури і потягли до Винників-ського лісу, де зв’язаного покинули в печері, лишивши на варті підсліпуватого ліліпута Птушека. Тим часом потелефонували до старого Ісаковича, вимагаючи з нього п’ять тисяч золотих австрійських цехінів, у противному разі погрожуючи розчленувати молодого Захарка на одинадцять рівних частин, приславши згодом старому його (синову) голову, шлунок і статевий член. Старий Ісакович, прихопивши улюблений куфер з цехінами, поквапно рушив у бік Чортової скелі, де було домовлено про зустріч із Немиричем та його командою. Тим часом молодий Ісакович зумів вив’язатися з пут (цей номер він міг не раз підглянути в мандрівних штукарів, слідом за якими волочився кілька сезонів поспіль), а відтак приголомшив, тобто вбив, заспалого ліліпута каменюкою й пішки, перетнувши ліс та Галицьке передмістя, попрямував назад до борделю

«Чотири цицьки», позаяк мав прикре відчуття, що як слід у ньому не нагулявся. Розлючені його втечею, Немирич і товариство зрешетили старого Ісаковича кулями, не пожалкувавши на нього цілих вісім обойм. На довершення вони виявили в куфері зовсім не цехіни, а всього лише значно дешевші на тодішньому валютному ринку таляри, які старий, очевидно, у темряві й поспіху переплутав із цехінами. Закінчення цієї історії читачеві вже відоме: гродський суд і банкет Немирича з друзяками в замарстинівській корчмі Макольондри.)

У проміжку між убивством старого караїма Ісаковича та пограбуванням волоської дипломатичної місії на чолі зі старшим боярином Ґеорґіцою, що восени 1615 року просувалася в розташування шведського короля, везучи цінні папери з приводу трансильванської спадщини, Самійло Немирич віддався науці та мистецтвам. 1614 року він видав у Дрездені віршованою латиною трактат «Про лікування маком і природу конопель»[3], дуже високо поцінований сучасниками, та, на жаль, безповоротно втрачений сьогодні. Крім того, він багато музикував, вояжував околицями Львова на власного винаходу прообразі нинішнього двоколісного ровера, зрідка полював і писав полемічні листи проти уніатського митрополита Іпатія Потія, навіть не підозрюючи, що того вже з рік немає серед живих.

Пограбування волоських послів виявилося найголоснішою справою за участі Немирича, коли не брати до уваги згадану в Лозинського «історію з пляцками», що завершилася для Не-мирича арештом і вежею. Нині, в часи остаточно розперезаної політкоректності та нищівно-тріумфальної ходи мережевого гештеґа #MeToo, навіть побіжна згадка про той епізод більше ніж ризикована. Тож подалі від неї й назад до безпечніших історій.

Влаштувавши засідку у славетному своєю дрімучістю Чорному лісі, який починався тоді ледь не від Галича й Калуша на сході і з незначними прогалинами тягнувся аж до Мюнхена на заході, Немирич і товариство підстерегли волоську валку і, зустрівши її стіною сльозогінного газу, добилися того, що старший боярин, решта послів, а також охоронці лягли обличчям униз, просто на розгрузлу осінню дорогу, і чи то газом, а чи страхом цілком паралізовані, не рухалися. Наповнивши свої бесаги волоськими горіхами, дукатами, топазами, аметистами та насінням соняшника й поцупивши таємні папери, запечатані в окремій шкатулі з ебенового дерева, інкрустованій перламутром і слоновою кісткою, а також поздиравши з послів шапки і хутра, що добряче відгонили овчиною, Немирич та його друзі зникли в нетрях Чорного лісу. Португальський мурин Жоелінью прихопив був іще дев’ятилітнього погонича мулів, який йому страшенно сподобався, але невдовзі помер від зловживань. Таємні дипломатичні папери Немирич спритно повернув трансильванському дворові, правлячи за них двадцять тисяч швейцарських франків, але князь Ракоці щодо такого ґешефту надмірного ентузіазму не виявив, тож довелося погодитися лише на вісім з половиною тисяч.

До цього часу король і сейм Рес Публіки вже тричі проголошували Немирича інфамісом (позбавленим громадянської честі та шляхетства) і двічі — банітою (позбавленим будь-яких прав і захисту з боку держави та її людності). Це означало, що будь-хто і будь-якої хвилі міг його закатрупити і при цьому не ніс би перед законом жодної відповідальності, а навіть заслужив би подяку Його Королівської Милості. Проте охочих до такої подяки щось не надто було видно, а суму евентуальної грошової винагороди за Немиричеву голову проартикульова-но так туманно, що Немирич і далі презухвало розгулював собі площею Ринок у золотистому кунтуші та в супроводі бездоганних зарізяк Шулермана, Жоелінью і відрахованого з колегіуму за вільнодумство й онанізм[4] спудея Інокентія-Сильвест-ра Коцького. (Ще один його найближчий кумпель, Яцько Бородавка, в ті дні вже перебуває на Січі, де невдовзі стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак під Хотином поплатиться за це головою, довівши яко гетьман славне Військо Низове Запорозьке майже до цілковитого краху.)

Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. «справу звіринця». Епізод цей має дуже колоритний екзотичний присмак. 1616 року, здається, у травні-червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікеланьйоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий на всю Європу фальшивомонетник-отруювач Ґустав Зуппе, до речі, виходець із Тюринґії): чотирнадцять десятків кліток з усілякою індійською звіриною, а саме — левами, пантерами, лемурами, носо- і єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а надто в неділю, найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де за порівняно високу платню можна було досхочу навитріщатися на всю ту дивовижну фауну, від якої, щоправда, незлецьки тхнуло.

Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих утриманців на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоелінью, що його розтоптала ним же звільнена самиця носорога, до якої він, старий розпусник і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни найвірнішого з міст коронних кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і тепер уже неквапно ласуючи окремими пороздираними перехожими. Власник звіринця Мікеланьйоло (він же Ґустав Зуппе) божеволів з розпачу. Аби звірів знову було повернуто до кліток, Немирич заправив з нього тисячу сицилійських дукатів. Зуп-пе з радістю погодився й тут-таки виклав на бочку (розмова точилася в пивному шинку «Риба без голови») триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді повернувся на місце. Використовуючи бразильську отруту кураре, придбану напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячими доправили у возах на Погулянку. Це одна версія, але є й інша,