Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливістю в епізодах, на якій широчезній сцені збудувала свою драму історія круг цієї звичайної натури, як промітно згромадила конфлікти навколо центральної героїні, що спочатку аж ніяк не сподівалася їх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жінку! Дитині подарувала дім — імператорський палац, підлітку — корону, дівчині — всю щедрість і пишноту краси й багат­ства, а крім того — безжурне серце, що й не питало про ціну і вартість усіх тих дарунків. Вона довгі роки в усьо­му потурала цій жінці й розбещувала її бездумне серце, аж поки геть запаморочила їй розум і зробила вкрай безтурботною. Але надміру швидко й легко звівши жінку на недосяжні щасливі високості, доля з витонченою жор­стокістю і повільністю дала їй звідти впасти. В цій виставі з мелодраматичною смілістю постали віч у віч найразючіші контрасти: з імператорського палацу, де були сотні покоїв, її попхнули в жалюгідну тюремну комірчину, з королівського трону — на ешафот, зі скляно-золотої карети — на драбинчак для падла, з розкоші — в злидні; замість народної любові її обступила ненависть, замість вітань — поговори; доля безжально спихала її раз у раз нижче аж до самісінького дна. Й ця дрібна, пересічна людина, яку раптом заскочили серед її примх і розваг, ця нерозумна душа навіть не розуміла, чого вимагають від неї ті ворожі сили, вона тільки відчувала, як дошкульний кулак та розпечені пазурі мордують її тіло; ця незвикла до страждань, простодушна жінка опиралась і боронилася, стогнала й утікала, прагнучи врятуватись. Але з безжальністю митця, який не полишає свого матеріалу, аж поки до останку його напружить і вирве з нього всі можливості, мудра рука нещастя не відпускала Марію Антуанетту, аж доки викувала з м’якої і недолугої душі міць і гідність, аж доки проступила в ній уся успадкована від батьків і предків душевна велич, якої доти не було навіть сліду. Приголомшена стражданнями, змучена жінка, яка ніколи не цікавилась своєю душею, зауважила в собі переміну: саме тоді, коли скінчилася її монарша влада, вона відчула, як у ній росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді» — ці напівгорді, напівзворушливі слова раптом зірвались у неї з уст разом із подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням її незначне й пересічне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвідомлюючи це високе зобов’язання, вона немов підносилась, і її характер переріс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останні, найостанніші хвилини життя Марія Антуанетта, пересічна людина, нарешті досягла трагедійної міри і стала такою ж великою, як її доля.

Дитину одружують

Сотні років на численних німецьких, італійських і фландрських бойовищах змагалися за провід у Європі Габсбурґи і Бурбони — аж поки зрештою втомились і ті й ті. Коли вже доходило до краю, побачили давні вороги, що їхні невситимі ревнощі лиш прокладають дорогу іншим монаршим домам: єретичний народ з англійського острова вже тягнеться до влади над світом, протестантський Бранденбург уже виріс у могутнє королівство, напівпоганська Росія вже ладна до безмежжя розтягувати свої кордони. «Чи не ліпше, — почали (як завжди, запізно) питати себе владарі та їхні дипломати, — укласти мир між собою, ніж знов і знов собі на шкоду, а невірним вискочням на добро починати воєнні грища?» Шуазель з двору Людовіка XV і Кауніц, дорадник Марії Терезії, уклали союз і, щоб він був тривким, а не простим собі перепочинком між двома війнами, запропонували обом династіям, Габс­бурґам і Бурбонам, поєднатися кровними узами. В Габсбур­зькому домі ніколи не бракувало принцес на порі, тож і цього разу було з кого вибрати, та й іще якого завгодно віку. Міністри спершу гадали одружити з котроюсь габс­бурзькою принцесою Людовіка XV, незважаючи на його більш ніж сумнівні звичаї і на те, що він уже дідусь; та найхристиянніший король миттю перескочив з ліжка Помпадур до ліжка іншої фаворитки, Дюбаррі. Імператор Йосиф, овдовівши вдруге, теж не виказував ніякого бажання побратися з однією з трьох підстаркуватих дочок Людовіка XV — отож залишалася третя і найприродніша комбінація: заручити юного дофіна, онука Людовіка XV й майбутнього наступника французької корони, з котроюсь донькою Марії Терезії. 1766 року одинадцятирічній Марії Антуанетті вже можна було робити поважні пропозиції, і 24 травня австрійський посол ясно пише імператриці: «Король дав зрозуміти, що Ваша величність може вважати проект певним і вирішеним». Але дипломати не були б дипломатами, якби не пишалися тим, що роблять просте складним, а передусім спритно зволікають із кожною важливою справою. Почались міждвірські інтриги, минає рік, другий і третій, і Марія Терезія, маючи підстави для су­мнівів, уже непокоїться, що її лихий сусіда, Фрідріх прусський, «le monstre»[1], як вона називає його, розгнівавшись, зрештою своїми макіавеллівськими викрутнями зруйнує і цей, такий важливий для австрійської могутності, план. Отож вона докладає всієї ласкавості, пристрасті й хитрощів, аби французький двір не відмовився від своєї напів­обіцянки. З невтомністю свахи-професіоналки, з упертим і невідступним терпінням, властивим її дипломатії, вона знов і знов вихваляє принцесу в Парижі; послів засипала люб’язністю й подарунками, щоб вони зрештою здобули у Версалі тверду шлюбну пропозицію. Більш імператриця, ніж мати, більше дбаючи про могутність Австрійського дому, ніж про щастя своїх дітей, вона не зважає на застороги послів, що природа нічим не обдарувала дофіна: розум у нього пересічний, він вайлуватий і зовсім нечутливий. Та навіщо ерцгерцогині бути щасливою, коли вона стане королевою? Чим палкіше домагається контракту Марія Терезія, тим розважнішим і стриманішим, добре знаючи світ, стає Людовік XV. Три роки надсилають йому портрети й описи малої ерцгерцогині, а король лиш каже, що він, власне, прихильний до шлюбного плану. Але вирішального слова не говорить, нічим не зв’язує себе.

А тим часом запорука цих важливих державних справ, одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцятирічна Туанетта, ніжна, зграбна, струнка й безперечно гарненька, ні про що й гадки не має: вона пустує і грається з братами, сестрами й по­другами в покоях і садку Шенбрунна, виказуючи всю свою вдачу, — навчанням, книжками, освітою вона переймається мало. Від природи ласкава і жвава, як ртуть, вона так добре тямить обкрутити круг пальця своїх виховательок — гувернанток