Читати книгу - "Бурштин"

біле волосся. Позаду – ще двоє дружинників із дерев’яними щитами, в обладунках із цупкої шкіри. У кожного в руках спис, при боці – меч. За собою на повіддях ведуть ще пару коней, нав’ючених мішками. Очільник цього маленького загону безпечно сидить верхи й голосно щось розповідає, час від часу заливаючись сміхом.

Бородань розумів: у відкритому бою цей загін йому не здолати. Він би ніколи не наважився напасти на них, але тут ліс – його стихія. Та й захмелілі постояльці не дуже поспішали, тому й вирушили опівдні, от ніч їх і заскочила серед лісу, ще й він підсобив – указав кружний шлях.

– Не треба було мене сердити! – тихо повторив як заклинання, зі злістю посміхнувся й вправною рукою скинув з плеча лук.

Другою миттєво дістав стрілу. Пальці відчули натяг тятиви, а око вже виміряло відстань. Проте зупинився, почекав – надто вже багато відкритого простору. Якщо й поцілить одного, то двох інших не здолати. Он там, біля самого озера, схилена буревієм сосна! Ховаючись у тіні дерев, хутко перебіг туди. Аби не помітили!

Та дарма він хвилювався, подорожні були надто захоплені розмовою. Лісовий чоловік, наче дикий кіт, двома стрибками видерся на похилений стовбур. Почекав, поки під’їдуть ближче. Прицілився й вистрілив.

Стріла увійшла в горло білявого очільника біля самого кадика. Той поперхнувся на півслові та, гучно хапнувши повітря, осів з коня. Іншого дружинника настигла сокира, кинута із такою силою, що з легкістю пробила обладунки та застрягла в його спині. Хриплий стогін вирвався із грудей воїна. Змахнувши руками, він впав у болото. Сполохані коні шарахнули в бік, і тільки це врятувало третього вояка. Стріла лише ковзнула по його шолому й з фуркотом пішла в ніч.

Дружинник здибив коня, закрившись щитом. Тепер стріли одна за одною дзьобали міцний дерев’яний захист, обтягнутий шкірою, вгрузаючи в нього сталевими наконечниками. Вояк був готовий дати відсіч, але де ж небезпека? Навколо самі тіні. Він вихопив меч і почав вимахувати ним навсібіч, намагаючись уразити незримого ворога. Кінь під ним танцював, крутився на місці, аж поки не позадкував під самісіньку похилену сосну.

Бородань тільки цього й чекав. Стрибок – і ось він уже на коні, позаду переляканого вояка. Обхопив його голову, блимнув ніж. Єдиний рух – і воїн із перерізаною горлянкою полетів сторчма зі стремен. Усе відбулося миттєво, лише налякані коні розбіглися лісом.

Бороданю довелося довго шукати їх верхи на захопленому скакуні, поки не позганяв докупи й не припнув до дерева.

– Гарна здобич! – Він поплескав по важких в’юках, хижо вишкіривши зуби.– Стільки золота! Відтепер житиму не гірш за князя!

Він дістав скривавленого ножа й надпоров один із мішків. Звідти випав якийсь камінець. Чоловік на льоту підхопив його.

– Що за чортівня? А де ж золото?

Наче навіжений, він узявся шматувати поклажу, але жодного злитка, жодної монети – тільки бурштин. Навіщо йому це? Тут навколо цього добра, як грибів після дощу. Він розпоров усі приторочені до коней мішки й торби. З них просто в багно сипався бурштин – деякі камінці завбільшки як гусяче яйце. Нарешті чоловік утомився й присів під сосною, а коні стригли вухами й сполохано поглядали на нового господаря. Лише кінь молодого боярина стояв нерухомо, роздуваючи ніздрі.

Бородань підвів на нього очі: тонкошиїй, високий, довгоногий, геть не схожий на місцевих присадистих конячок, вуздечка в позолоті, попона розшита золотою ниткою. Так, за цього можна взяти грубі гроші. Обійшов навколо коня – і той теж затупцював, скоса позираючи на чорнобородого. Зупинившись так, що місяць висвітлив коня спереду, чоловік угледів на його грудях розшиту торбинку. Підійшов і зрізав ту прикрасу. Дістав із торби щось, виніс, де світліше, роздивився. То було мідне кружало, оковане оловом, посередині – відчеканений символ сонця. Те сонце мало дванадцять променів, та лише на кінцях шістьох із них були закріплені золоті монети. Всі різні, але дуже, дуже масивні.

– Овва, та ці хлопці, певне, храм Дажбога почистили? Тоді вже точно їм по заслузі! А боги не підкачали – послали це золото мені. Слава вам! – Він з удаваною шанобою схилився перед реліквією. А тоді взяв ножа й заходився виколупувати золото. Однак припаяні монети надто міцно трималися на своїх місцях, піддалася лише одна. Він узяв її в руку – велика, майже на всю долоню, із витиснутими чудернацькими символами.

Тоді розбійник заходився пробувати здобич на зуб. Проте, як тільки монета покинула своє місце, звідти, із темної дірки, ніби вітром війнуло. Чи то мошкара якась, чи тонка цівка сажі піднялася вгору. Бородань цього не помітив – був настільки зайнятий своєю справою, що не бачив, як та цівка перетворилася на темний вихор із голубою блискавкою всередині. Вона звивалася, як змія, ніби шукаючи поживу, поки не торкнулася кінського боку. Скакун смикнувся, відчувши недобре, розірвав повід, та було пізно – голуба стріла прохромила йому живіт, і чорний вихор увійшов усередину тварини. Через те з конем почало чинитися щось неймовірне: його шкіра миттю вкрилася пухирями та ґулями, він перероджувався на очах, поки із вороного не став якоїсь вогненної масті. Бородань відірвав погляд від монети лише тоді, коли побачив просто перед собою бурштинову морду скакуна.

– Тпру, малий! Чого ти так налякався? Чи не вовки близько? Певно, свіжу кров зачули…

Він знову вишкірився, підняв руку, аби схопити жеребця за повід. Та не встиг його торкнутися, як той блискавично вхопив зубами простягнуту руку. Чорнобородий смикнувся назад і несамовито закричав, бо скажений кінь цілком відшматував його зап’ястя разом із монетою. Кров ударила струменем, заливши розбійнику очі. Він зігнувся, намагаючись затиснути кривавий обрубок, але перше, що побачив, знову підвівши очі,– здибленого коня, що цілив копитом йому в голову.

*

Сивий віщун прокинувся та стріпнув головою, відганяючи жахливий сон. Сталося щось страшне. Уже п’ять днів, як немає звістки від посланців, які мали привезти сюди, до головного капища, могутній знак Кола, запечатаний шістьма печатками.

Шість волхвів, шість наймогутніших відунів Полісся зібралися під час літнього сонцестояння, щоб назавжди поховати болотного демона. Той останнім часом набрав сили, тому жоден окремий відун уже не міг йому протистояти. Вся поліська земля, замість миру й процвітання, занепала у вирі нескінченних чвар і братовбивчих воєн. Кожен володар вважав себе князем і шукав зверхності. Тож вони, наймудріші волхви, силою, дарованою Землею й Сонцем, зуміли зупинити злого духа й загнати його в Коло, а тоді кожен із них почергово запечатав ворота до безодні золотою печаткою.