Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

кілька осінніх днів не минули безслідно ні для людей, що їх пережили, ні для тих, хто мимоволі виявився зацікавленим учасником подій. В одній з основних сцен «Лугової арфи», коли віч-на-віч стикаються два сприйняття, дві життєві позиції — мрійливість Доллі і життєвий практицизм її сестри Віріни,— суддя Кул прямо висловлює глибинну думку всієї повісті: «...ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути». І ось ніби розкрилися пори в шкірі людей, що втекли до Річкового лісу від світу, який, за гірким визнанням Доллі,— а вона довго не хотіла повірити в це,— «таки лихий».

Звичайно, щось похитнути в цьому лихому світі герої Капоте не могли — вляглися хвилювання, і життя ввійшло у своє звичне річище.

І все-таки навіть через багато років Коллін «ходитиме подумки тією дорогою і уявлятиме собі те дерево» й пружну червону траву, що співає голосами всіх людей, які будь-коли жили на землі, і зберігає пам’ять про всі радощі, розчарування, драми, пережиті багатьма поколіннями. Коллін — типовий для Капоте герой-мрійник, а оскільки автор вклав у цей образ багато чого від самого себе, елегійна мрійливість, що з’являється у книжці разом з оповідачем і визначав її тональність, здається основним музичним регістром оповіді.

Те по-дитячому наївне, що неодмінно властиве улюбленим персонажам письменника, не можна вважати вичерпною характеристикою авторського світорозуміння. Капоте бачить і зворотний бік цього прагнення втекти від буденності у прекрасний неіснуючий світ. Підносячи людину над самовдоволеною обивательською масою, воно водночас робить її зовсім не пристосованою до реального життя та його законів.

Щоразу, коли в повісті виникав критична ситуація, можна спостерігати два типи поведінки героїв, і, як правило, пасивність, споглядальність, інертність судді та Доллі аж ніяк не виграють у порівнянні з діяльним, зацікавленим ставленням до подій ще одного «втікача» — негритянки Кетрін. Вона здатна на самопожертву без високих слів і «втечу» сприймає, може, навіть серйозніше за інших: життя триває й на дереві, і треба займатися тут не тільки осмисленням тонких порухів душі, треба жити, дбаючи про тисячу практично необхідних речей, хоч би якими буденними й прозаїчними вони були.

Поява в повісті Кетрін — це спроба Капоте висловити народний погляд на речі, погляд більш істинний і розумний, ніж будь-яка «висока» мрійливість. Ту саму мету має, певно, і вставна новела про сестру Айду: це теж типова для Капоте мрійниця, але на противагу судді і Доллі, які все своє життя штучно ізолювалися від жорстокої правди буденного життя і ховалися від житейських бур, Айда завжди опинялася в самому епіцентрі «лихих вітрів», що не залишала від мрії, здається, каменя на камені і все-таки були нездатні остаточно вбити її. Ескізно накреслена в «Луговій арфі» тема — незнищенність мрії і вражаючі, а часом і страшні перетворення, яких вона, зазнає в умовах реальної американської дійсності,— стане згодом основною темою Трумена Капоте.

* * *

На поштовій скриньці квартири, де живе героїня наступної повісті Капоте «Сніданок у Тіффані» (1958), прикріплена картка з дивним написом: «Міс Холлі Голайтлі. Подорожня». Насправді Холлі подорожує лише з одного кінця міста в другий і то нечасто; проте картка не обманює. Майже порожня квартира в нічим не примітному нью-йоркському будинку і все, що прив’язує Холлі до цього незатишного житія,— це тільки один, і не найголовніший, бік її життя. У п’яному галасі й реготі швидко згорає юність Холлі. Це стара, як сам буржуазний світ, історія наївної провінціалки, розбещеної і розтоптаної безжальним великим містом.

Але для самої Холлі її будні — це тільки вимушений компроміс із навколишнім світом, тільки сувора проза існування, яку вона, на відміну від героїв «Лугової арфи», зуміла зрозуміти, але яку (подібно до них) не хоче й не може прийняти як остаточну долю людини. Пропахлий грошима світ вимагає від Холлі вміння пристосовуватись. Та хоч життя не раз і не два примушує її, згнітивши серце, чинити проти власної волі і поступатися своїми переконаннями, хоч Холлі навчилася тамувати інстинктивну відразу до всіх багатих нікчем типу Расті Тролера, що крутяться коло неї, як мухи,— «можна привчити себе любити кого завгодно»,— все це не спотворило її душі, сповненої співчуття до інших, ласки і якоїсь дитячої довірливості до людей, якщо раптом вона зустрічає з їхнього боку не тваринний інтерес, а співчуття, нехай навіть удаване.

Адже в тій царині, що і є для Холлі справжнім її життям, у мріях і спогадах, вона й справді «подорожує», тікає геть від смутку, що переслідує її серед нью-йоркських «веселощів», і шукає, вперто шукає справжнього людського життя. Іноді це «подорож» до Техасу, у країну її дитинства, від якої лишилися тільки сумні пісні, немов навіяні сосновим лісом і прерією, та Док Голайтлі, дивакуватий і добрий «конячий лікар», що жалів «і пташину, й мале дитя, і всяке інше немічне створіння» і одружився з бездомною, голодною Холлі, коли їй не було ще чотирнадцяти років. Іноді — «подорож» до Мексіки, омріяної прекрасної країни, де Холлі оселиться разом з братом на березі моря й розводитиме коней, ось нехай тільки скоріше закінчиться війна. А іноді — просто вигадана поїздка у дороге кафе, де все таке поважне й урочисте, де можна на хвилину забути, який щабель визначено таким, як Холлі, на драбині американської соціальної ієрархії, де часом здається — лише на хвилину, звичайно,— що задля сніданку у Тіффані зовсім не обов’язково одружитися з Тролером.

У цих мріях — скромна і така природна для неї, вже багато чого навченої життям людини, жадоба спокою, щастя, доброзичливості, що їх Холлі ладна повернути людям сторицею. Але й така мрія не може справдитися, і наскрізною темою повісті стає розрив між мрією і дійсністю, неминуча й болісна роздвоєність існування Холлі — героїня повісті кидається між цими полюсами, що так далеко розійшлися в американському суспільстві. Як тільки ілюзія має от-от захопити Холлі повністю, «подорож» щоразу уривається і, замість чарівного сну, приходить дійсність, часом убивчо сіра, часом тяжка й гнітюча — і завжди безрадісна.

Ця низка контрастних станів, радість, що раз у раз змінюється смутком і безнадією,— сумний закон усього життя Холлі. Знову й знову випробовується на міцність і підточується зсередини її віра в те, що людина добра, а світ прекрасний, що облуда, егоїзм, ницість, боягузтво — усе, з ним Холлі так часто стикається,— це тільки винятки, поодинокі випадки, темні плями на яскравому сонці життя. І знову й знову її віра вистоює, хоча й