Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

У країнах Балтії вже давно все з'ясовано й вичерпно пояснено загалові мотивацію творення національних військових формувань у системі німецьких збройних сил, участь їх у боротьбі з Радянською армією, яка несла на своїх багнетах нову серію радянської окупації. І в самій Росії — за всього політичного психозу в суспільстві і всієї прокомуністично-реставраційної політики путінського режиму — загалом спокійно говориться про Російскую освободітєльную армію під орудою генерала Власова, яка воювала на німецькому боці. В Росії регулярно перевидається роман колишнього дисидента Георгія Владімова «Генерал і його армія», в якому автор спокійно аналізує мотивацію поведінки Власова. І в Росії є чимало прибічників героя Владімова передовсім з-поміж переконаних антикомуністів. Навіть сьогодні, в час інтенсивної реставрації совдепії, в час пароксизмів ностальгії за комуністичною імперією, росіяни значно бережливіші до своєї історії, ніж ми. Неприємно це визнавати, але це так. У нас усе ускладнюється тим, що ми дедалі більше повертаємося в «совок», тобто в неорадянську Україну. Колись історики назвуть цей час періодом реставрації, особливо інтенсивної в час «донецької окупації». Ми й раніше — під час президентства Леоніда Кучми — не надто активно поверталися до справді українських цінностей і за інерцією все дивилися на світ і на національну історію крізь старі ідеологічні окуляри виробництва ще далеких червонопрапорних літ. Свідчення тому — й усі ці «Дні победи» з їхніми бравурно-мілітарними оркестраціями, і пам'ятники Лєнінові в містах і селах не тільки Півдня й Сходу України, а й на Наддніпрянщині, Сіверщині й Слобожанщині, й так званий День захисника Вітчизни, в якому, хоч як ти його не маскуй, виразно прозирає День Радянської армії, й перейнятий, як дорогоцінна естафета есесерівської ери, День 8-го березня, освячений одіозними іменами а ля Роза Люксембург і Клара Цеткін...

Усі ці совдепівські релікти можна перелічувати й перелічувати, бо це — окрема тема, яка заслуговує дуже докладної розмови, заслуговує чесного й відвертого зізнання про те, що ми живемо в епоху, що її можна означити синьо-жовтим серпом і молотом. І ніби вже не старе, але ще й не нове. Одне слово, переходова доба, яка розтяглася неймовірно довго. Понад двадцять років незалежності, а ще додати трохи менше за двадцять — і вийде ціле сорокаріччя, що дорівнюватиме тому періоду, впродовж якого Мойсей водив євреїв по пустелі. Отак і ми бредемо по посткомуністичній пустелі. І схоже, що наше безцільне бродіння, в якому нашим незмінним супутником є тільки соціальна депресія, може бути ще довшим, аніж у євреїв із Мойсеєм на чолі. Це цілком реальна загроза в тому разі, якщо «донецька окупація» України, яка почалася три роки тому, триватиме довго.

«Донецькі» принесли з собою постсовдепівську субкультуру, взорування на всі радянські цінності й мавпування політичних та естетичних мод Росії, культивованих режимом Путіна. «Донецькі» призупинили не тільки процес українізації, яка хоч і заповільно, та все ж помітно відбувалася в Україні, вони розгорнули відверту деукраїнізацію, найвиразніше виявлену в освіті й культурі. Якщо в громадському житті все одно утривалюються україноцентричні настрої, поширюється розуміння саме українських цінностей, то наш офіціоз (президент, кабінет міністрів, парламент, за винятком частини опозиції, органи влади обласних і районних масштабів) культивує ціннісні орієнтири УРСР.

Тому нині на кожному кроці нас переслідує відчуття дежавю: це ми вже неоднораз бачили, це ми «проходили», все це довкола нас уже було. Ми не рухаємося вперед, а занурюємося в минуле, від якого так відчайдушно втікали, виривавшися з Радянського Союзу. А особливо різко радянізація всіх сфер нашого життя (а попереду тут іде, звичайно ж, віддана на відкуп Табачнику освіта) розгорнулася саме з появою на владному олімпі «команди» Віктора Януковича.

Тому важко навіть уявити, що офіційна українська історична наука спокійно й неупереджено витрактовуватиме такий матеріал, як, скажімо, історія Української дивізії «Галичина» чи Української Національної Армії. Вже здобуте нею в цих темах сьогодні замовчується або й ревізується під кутом радянської історіографії. Наші історики полохливо озираються на владу, добре знаючи, що їй точно не сподобається саме україноцентричний підхід в оцінці тих сюжетів Другої світової війни. А влада, своєю чергою, догідницьки ловить погляди Кремля, запобігливо потоптуючи все, що може прогнівити кремлівських верховод.

Якщо ще на УПА з немилосердним скрипом наші офіційні, годовані державою, історики сяк-так погодилися (щоправда, сьогодні УПА вже або вимарують зі шкільних підручників, або ж знову перефарбовують у зловісні тони), то саме дивізія «Галичина» й УНА так і лишилися темою небажаною, або ж тією, де дефініції (в ледь-ледь пом'якшеному варіанті) виходять з арсеналу української радянської історіографії. Але кожен не зашорений погляд на всі ці події відразу ж виявляє, що, по-перше, нічого аж такого архіскладного для зрозуміння там немає. Українці, як і кожен поневолений народ, шукали варіантів для національного визволення. Історія давала шанс у Другій світовій війні, коли вони виступлять на боці ворога СРСР.

Це — непреложна істина: уярмлений народ має всі права на всі форми боротьби за своє національне визволення. Ось із цього треба виходити, оцінюючи не тільки історію дивізії «Галичина» чи УНА, а й усі діяння та зусилля українських людей у їхніх намірах завалити комуністичну імперію, використовуючи для цього зудар двох зловорожих сил. І про це вже не раз було мовлено в Україні і з високих трибун, і зі сторінок патріотичних часописів.

По-друге, якщо дивитися на світ справді українськими очима, то жодної контроверзи в цих сюжетах не спостережеш. Інша річ, якщо ти віруєш у «Велику вітчизняну», а з цим і в ієрархію нав'язаних комуністичним режимом цінностей. Ґустав Флобер сказав: «Давньоримську історію треба переписувати через кожні десять років». Ясна річ, там, у минулому, нічого не змінюється. Перемоги не стають поразками, а поразки — перемогами. Могили загиблих лишаються на своїх місцях, і мертві не стануть живими.

Але в динамічному житті суспільства, бува, змінюється ієрархія цінностей, з'являються нові запитання до минулого. Воно починає бачитися в нових дискурсах. Раптом у ньому відкривається той зміст, котрий не добачався раніше. Отже, знову й знову допевнюєшся: багато що залежить передовсім від оптики. Як відомо, вона є індивідуальна і є суспільна. От саме з суспільною на нинішньому етапі нашої історії і маємо проблеми.

Ця книжка, незважаючи на всю її жанрову розмаїтість, несе читачеві вичерпний компендіум