Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Я заплющив очі, і Фуонг знову стала така, як колись: вона була в усьому — в шипінні пари, в дзенькоті чашок, вона була певною годиною ночі і обіцянкою спокою.

— Він скоро прийде, — сказала вона, наче мене треба було заспокоювати.

Цікаво, про що вони розмовляють, коли бувають разом? Пайл дуже серйозний, він чимало попомучив мене своїми лекціями про Далекий Схід, де прожив стільки ж місяців, скільки я — років. Іншою його улюбленою темою була демократія, і він висловлював свої непохитні погляди, що дуже дратували мене, — про високу місію Сполучених Штатів щодо людства. Фуонг же була навдивовижу неосвічена: якби мова зайшла про Гітлера, вона перебила б вас, щоб запитати, хто він такий. І пояснити це їй було надзвичайно важко, бо вона ніколи не бачила ні німців, ні поляків і мала дуже туманне уявлення про географію Європи, хоч про англійську принцесу Маргарет знала, безумовно, більше, ніж я.

Я почув, як Фуонг поставила тацю на край ліжка.

— Він усе ще закоханий в тебе, Фуонг?

Лягти в ліжко з анаміткою [5] — однаково, що з пташкою: вони щебечуть і співають у вас на подушці. Був час, коли мені здавалося, що ні одна пташка не співає так, як Фуонг. Я простягнув руку і доторкнувся до її зап’ястка — кістки у неї були такі ж тендітні, як у пташки.

— Закоханий, Фуонг?

Вона засміялась, і я почув, як вона витерла сірника.

«Закоханий» — це було, мабуть, одне з тих слів, яких вона не розуміла.

— Приготувати тобі люльку? — спитала вона.

Коли я розплющив очі, Фуонг уже засвітила лампу, таця стояла напоготові. У світлі лампи її шкіра виблискувала темним янтарем. Зосереджено насупивши брови, вона схилилась над полум’ям, крутячи в пальцях голку, щоб підігріти кульку опіуму.

— Пайл усе ще не курить? — спитав я.

— Ні.

— Тобі слід привчити його, а то він не повернеться до тебе.

Вони вірять забобонові, що коханець, який курить, завжди повернеться, навіть з Франції. Куріння опіуму виснажує мужчину, але вони віддають перевагу вірному коханцеві перед палким. Фуонг розминала маленьку кульку гарячої пасти на вигнутому краю чашечки, і я відчув запах опіуму. Іншого такого запаху на світі немає. Будильник біля ліжка показував двадцять хвилин на першу, але моя тривога вже минула. Образ Пайла кудись відступив. Лампа освітлювала обличчя Фуонг, що готувала мені довгу люльку, схилившись над нею серйозно й заклопотано, мов над дитиною.

Мені подобається моя люлька — понад два фути рівного бамбука, оправленого з обох кінців слоновою кісткою. На відстані однієї третини від кінця на люльці чашечка, схожа на перевернуту квітку в’юнка; її опукла поверхня відполірувалась і потемніла від частого розминання опіуму. Легким рухом зап’ястка Фуонг ввела голку в малесенький отвір, залишила там кульку опіуму і перевернула чашечку над вогнем, нерухомо тримаючи люльку. Бісеринка опіуму легенько потріскувала, коли я втягував дим. Досвідчений курець може викурити цілу люльку з однієї затяжки, але мені завжди доводилось затягуватися кілька разів. Я відкинувся назад, поклавши під голову шкіряну подушку, поки Фуонг готувала мені другу люльку.

— Все ясно як день. Пайл знає, що я перед сном викурюю кілька люльок, і не хоче мене турбувати. Він прийде вранці.

Голка знову зникла в отворі, і я взяв у Фуонг другу люльку. Викуривши і цю, я сказав:

— Нема чого турбуватись. Зовсім нема чого турбуватись.

Я відпив чаю і торкнувсь її руки.

— Коли ти пішла від мене, я був радий, що в мене залишилося хоч це — лежати отак на спині і курити. На вулиці д’Орме хороша курильня. Скільки галасу здіймаємо ми, європейці, через усякі дрібниці. Даремно ти живеш з чоловіком, який не курить, Фуонг.

— Але ж він збирається одружитися зі мною, — сказала вона. — Тепер уже скоро.

— Тоді інша річ.

— Приготувати ще одну люльку?

— Приготуй.

Я подумав, чи згодиться вона залишитися в мене на цю ніч, якщо Пайл і не прийде. Правда, коли я викурю чотири люльки, Фуонг уже буде мені не потрібна. Звичайно, приємно відчувати поруч її стегно, — вона завжди спить на спині, — і, прокинувшись уранці, почати день з люлькою, а не з самим собою.

— Пайл уже не прийде, — сказав я. — Залишайся тут, Фуонг.

Вона подала мені люльку і заперечливо похитала головою. Коли я вдихнув опіум, мені стало зовсім байдуже, залишиться вона чи ні.

— Чому немає Пайла? — спитала вона.

— А звідки мені знати?

— Він пішов до генерала Тхе?

— Мене це не обходить.

— Пайл сказав мені, що коли не зможе повечеряти з тобою, то прийде сюди.

— Не хвилюйся. Він прийде. Приготуй мені ще одну люльку.

Коли вона нахилилась над вогнем, мені пригадався вірш Бодлера: «Mon enfant, та soeur...»[6] Як там далі?..

Aimer à loisir,

Aimer et mourir

Au pays qui te ressemble.[7]

Там, біла набережної, спали кораблі «dont I’humeur est yagabonde»[8]. Я подумав, що коли вдихнути запах її шкіри, то до нього буде примішуватись ледве чутний аромат опіуму, і що колір її шкіри схожий на колір маленького вогника. Такі квіти, як на одязі Фуонг, я бачив по берегах каналів на Півночі, і сама Фуонг була тутешня, як і трави, що тут ростуть; а я ніколи не прагнув повернутися на батьківщину.

— Як би мені хотілося бути Пайлом, — промовив я вголос, але біль уже вгамувався — опіум зробив своє діло.

Хтось постукав у двері.

— Пайл, — сказала Фуонг.

— Ні. Він не так стукає.

Хтось знову постукав, уже нетерпляче. Фуонг швидко підвелася, зачепивши жовте дерево, і на мою друкарську машинку знову посипалася злива пелюсток.

Двері відчинились.

— Мосьє Фулер! — гукнув різкий голос.

— Я Фаулер,— озвався я, не маючи наміру вставати задля якогось поліцейського; його коротенькі штани кольору хакі я розглядів, не підводячи голови.

Він пояснив майже незрозумілою в’єтнамо-французькою говіркою, що мене викликають — негайно, зараз же, швидко — в сюрте[9].

— У французьке сюрте чи в’єтнамське?