Читати книгу - "Крейдяна Людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тато теж працював, але з дому. Він писав статті для журналів і газет. Одначе ця робота не була постійною. Часом він бідкався, що ніхто не хоче дати йому якоїсь роботи, або казав з гіркою посмішкою: «Цього місяця для мене не знайшлося читачів, Едді».
У дитинстві мені здавалося, що він не мав «нормальної» роботи. Нормальної як для батька. Батько мусить убиратися в костюм і краватку, зранку їхати на роботу і повертатися увечері якраз до пообіднього чаювання. Мій тато «ходив на роботу» до вільної кімнати й сидів за комп’ютером у піжамних штанях і футболці, іноді навіть не розчесавши волосся.
Мій тато взагалі не був схожий на інших тат. У нього була густа кошлата борода й довге волосся, яке він затягував у хвостик. Він носив підрізані джинси з дірками, навіть узимку, і вилинялі футболки, прикрашені назвами старих гуртів на кшталт «Led Zeppelin» та «The Who». Інколи він взувався в сандалії.
Гладкий Ґев якось бовкнув, що мій тато «чортів гіпі». Напевно, він мав рацію. Але в той час його слова мене образили, і я штовхнув його, а він накинувся на мене з кулаками, тож я приплентався додому з новими синцями, а з носа мені юшила кров.
Пізніше ми, звісно ж, помирилися. Гладкий Ґев міг поводитися по-ідіотськи — він був із тих гладких дітей, які завжди кричали голосніше за інших і сипали лайками, аби відлякати справжніх хуліганів, — але він був одним із моїх найкращих друзів і найвідданішою та найщедрішою людиною з-поміж усіх, кого я зустрічав.
— Тримайся своїх друзів, Едді Мюнстер, — якось промовив він до мене врочистим голосом. — Друзі — це твоє все.
Едді Мюнстер — таке було у мене прізвисько. Я дістав його тому, що моє прізвище було Адамс, як у «Сімейки Адамсів». Хоча хлопчиська з «Сімейки Адамсів» звали Паґслі Адамс, а Едді Мюнстер був у «Сімейці монстрів», під ту пору воно видавалося цілком логічним, і прізвисько, як то завжди буває, приклеїлося до мене.
Едді Мюнстер, Гладкий Ґев, Металевий Міккі (через величезні пластинки на його зубах), Гоппо (Девід Гопкінс) і Ніккі. То була наша банда. Ніккі не мала прізвиська, бо вона була дівчиною, хоча й щосили намагалася вдавати, ніби це не так. Вона одягалась, як хлопець, видиралася на дерева, як хлопець, і вміла битися не гірше за більшість хлопців. Та вона все одно мала вигляд дівчини. До того ж гарненької — з довгим рудим волоссям і блідою шкірою, всипаною крихітним рудуватим ластовинням. Не те щоб я в неї закохався абощо.
Ми всі мали зустрітися тієї суботи. Ми зустрічалися майже щосуботи і ходили одне до одного в гості, на дитячий майданчик або до лісу. Та субота була особлива, бо до нас приїхав ярмарок. Він приїжджав щороку й розкидався в парку поблизу річки. Цьогоріч нам уперше дозволили піти на ярмарок самим, без нагляду дорослих.
Ми впродовж тижнів чекали на цей ярмарок — від того самого дня, коли місто заполонили афіші. Там мали бути автодром, «Метеорит», «Піратський корабель» і «Орбітальний політ». Крутизна!
— Отож, — кажу я, намагаючись якомога швидше дожувати сирного сандвіча, — ми домовилися зустрітись о другій перед входом до парку.
— Тримайся головних доріжок, — напучувала мама. — Не шукай, де можна зрізати дорогу, і в жодному разі не розмовляй із незнайомцями.
— Добре.
Я зісковзнув зі стільця й рушив до дверей.
— І не забудь свою поясну сумку.
— Ну ма-а-а-а-ам.
— Ти будеш кататися на атракціонах. Твій гаманець може вилетіти з кишені. Бери поясну сумку. І більше ні слова.
Я розкрив був рота і знову його закрив. Я відчував, як палають мої щоки. Я ненавидів дурнувату поясну сумку. Таку носили опецькуваті туристи. З тою чортовою сумкою я не матиму крутого вигляду перед хлопцями й особливо перед Ніккі. Та коли в мами був такий настрій, з нею справді годі було сперечатися.
— Добре.
У цьому не було нічого доброго, але я бачив, як стрілка кухонного годинника наближалася до другої години, тож мусив поспішати. Я побіг сходами нагору, схопив кляту поясну сумку і запхав у неї гроші. Цілих 5 фунтів. Несказанне багатство. Відтак я помчав сходами вниз.
— Побачимося пізніше.
— Бажаю вам гарно розважитись.
Я навіть не сумнівався, що так воно й буде. Яскраво світило сонце. Я був одягнений в улюблену футболку й кеди. Я вже чув приглушене гупання ярмаркової музики і втягував носом аромат бургерів і цукрової вати. Ця субота мала бути ідеальною.
Коли я прийшов, Гладкий Ґев, Гоппо й Металевий Міккі вже чекали біля брами.
— Агов, Едді Мюнстер! Гарненька в тебе сумочка! — гукнув Гладкий Ґев.
Я спаленів від сорому та показав йому середнього пальця. Гоппо і Міккі душилися зо сміху. Тоді Гоппо, який був найлюб’язнішим і завжди мирив нас, сказав Гладкому Ґеву:
— Принаймні вона не така гейська, як твої шорти, недоумку.
Гладкий Ґев задоволено вишкірився, узявся за краї своїх шортів і пустився в танок, підкидаючи товсті ноги вгору, ніби та балерина. Це була його особливість. Ви нічим не змогли б образити Гладкого Ґева, бо йому було байдуже. Чи принаймні він вдавав, що йому байдуже.
— Взагалі, — сказав я, бо навіть попри слова Гоппо, та сумка здавалася мені дурнуватою, — я не збираюся її носити.
Я відстебнув пасок, вийняв із сумки гаманець, поклав його до кишені шортів і роззирнувся. Зусібіч парк обступав густий живопліт. Я запхнув сумку поміж кущів так, що її не було видно перехожим, але й не надто далеко, щоб я пізніше зміг її дістати.
— Певен, що хочеш залишити її тут? — запитав Гоппо.
— Ага, а що, як про це дізнається твоя мамця? — удавано писклявим голосом протягнув Металевий Міккі.
Хоч Металевий Міккі належав до нашої банди і був найкращим другом Гладкого Ґева, я завжди його трохи недолюблював. Було в ньому щось таке холодне і потворне, як ті пластинки на його зубах. Проте зрештою, якщо пригадати, ким був його брат, воно, напевне, і не дивина.
— Мені начхати, — збрехав я, стенувши плечима.
— Та нам усім начхати, — нетерпляче кинув Гладкий Ґев. — Може, вже забудьмо про ту бісову сумку і нарешті підемо на ярмарок? Я хочу першим потрапити на «Орбітальний політ».
Металевий Міккі й Гоппо зрушили з місця, бо зазвичай ми слухалися Гладкого Ґева. Можливо, тому що він був найбільшим і найкрикливішим серед нас.
— Але ж Ніккі ще не прийшла, — озвався я.
— То й що? — відказав Металевий Міккі. — Вона постійно спізнюється.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.