Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

певною маргіналкою: її майнові права були обмежені, для неї були повністю чи частково недоступні інші соціальні та ритуальні жіночі ролі. Така сумна перспектива, вочевидь, формувала серед дівчат переконання у тому, що слід неодмінно вийти заміж: «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать», «Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік». Чи не тому, як помітив свого часу Микола Костомаров (1818–1885), старих дів «у сільському побуті стрічається рідко, бо в цьому побуті майже всі поєднуються шлюбом замолоду».

У другій половині XIX ст. за кількістю шлюбів українські землі випереджували інші регіони Російської імперії і багато країн Європи, до того ж у селах шлюбність була значно вищою, аніж у містах. Середній шлюбний вік для українських дівчат становив 16–18 років, а для хлопців — 18–20 років, що було зумовлено і господарськими міркуваннями, і турботою батьків про мораль своїх дітей. Назагал батьки прагнули якнайшвидше видати дочку заміж, особливо коли в сім’ї було кілька дочок. При цьому дотримувалися принципу послідовності: насамперед віддавали старших дочок, потім — молодших.

Поширені звичаї ворожінь про заміжжя добре ілюструють, яким актуальним було це питання для дівчат. Найважливіші й наймасовіші ворожіння відбувалися на Катерини (7 грудня), на Андрія (13 грудня), а також у переддень Нового року — на Маланки (13 січня). Попри величезне розмаїття прийомів та способів, усі вони були спрямовані на з’ясування кількох визначальних для жіночої долі питань: терміну одруження; соціальних характеристик майбутнього чоловіка (вік, статус — парубок чи удівець, достаток, місце проживання, господарська вправність, риси вдачі тощо); успішності майбутнього подружжя (щасливе/ нещасливе, хто старшуватиме у сім’ї тощо). Прогнозування власної долі було особливо актуальним саме для дівчат, які не могли посутньо впливати на ситуацію: вирішальна роль при одруженні належала батькам, а ініціатива — нареченому. Ворожіння про одруження, що були характерною рисою саме дівочої субкультури, можна вважати ознакою пасивно-очікувальної позиції дівчини в ситуації шлюбного вибору.

Українські дівчата

Про певну пасивність дівчат також свідчить звичай влаштовувати щороку весняні ярмарки на дівчат, що був поширений на бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпаття. Етнограф Зенон Кузеля (1882–1952) так описував цей звичай: «На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм (…) Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову (…) В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм (…) Парубки приходять нераз навіть дуже здалека».

При створенні сім’ї українці вбачали у дівчині пасивну сторону, яка звично перебуває в ситуації очікування сватів з боку парубка. Дівчину віддавали заміж або брали за жінку, вона чекала приходу та приймала сватів, її доля значною мірою залежала від волі батьків та ініціативи парубка. Однак використання дієслів типу одружитися, побратися, пошлюбити і щодо дівчини, і щодо парубка на означення факту укладення шлюбу містить відтінок партнерства, гендерної симетрії у ситуації одруження.

Чи можлива була дівоча ініціатива щодо одруження? Історичні та етнографічні джерела свідчать, що в середовищі селян-козаків наприкінці XVI — на початку XVII ст. побутував звичай, який надавав дівчині можливість самій свататися до обранця: вона приходила в його дім і залишалася там, наполягаючи на одруженні, аж до отримання згоди на це самого парубка та його батьків. Відголоски такого звичаю є в народних піснях:

Ой прийшла Маруся, стала біля ліжка:

— Прийміть мене, мамо, я ваша невістка (…)

Ой прийшла Маруся, стала коло столу:

— Прийміть мене, мамо, я люблю Миколу.

Ой прийшла Маруся, стала у куточку:

— Прийміть мене, мамо, за ріднюю дочку.

(Поділля)

Утім, дослідники сходяться на думці, що такий сценарій був украй нетиповим: вірогідно, до такого незвичного способу одруження могли вдаватися збезчещені дівчата, вимагаючи в родини свого парубка легітимізації їх фактичних стосунків.

Ініціатива щодо одруження могла належати дівчині й за інших особливих обставин. Йдеться про напівлегендарну норму звичаєвого права, яка дозволяла звільнити злочинця від страти, коли якась дівчина висловить бажання негайно взяти з ним шлюб. Легенди з таким сюжетом були поширені на Придніпров’ї та в Галичині, а на Волині чинність цього звичаю ще в першій половині XVIII ст. доведена документально. Водночас цілком слушне застереження знаного етнографа Володимира Гнатюка (1871–1926) про те, що «за злодія чи розбійника ледве злакомило би ся багато порядних дівчат виходити замуж і ще таким незвичайним способом».

Отже, згадані можливості вияву шлюбної ініціативи з боку дівчини стосувались насамперед надзвичайних обставин, і їх треба розглядати радше як виняток, що лише підтверджує загальне правило. Про це свідчить і порівняно незначна кількість згадок про такі звичаї, і їх локальність, і майже цілковите зникнення таких практик уже до середини XIX століття. Однак сам факт їхнього існування вказує на те, що традиційна українська культура все ж припускала своєрідну інверсію чоловічої і жіночої ролей при укладанні шлюбу.

Важливе, якщо не головне, значення у справі створення майбутньої подружньої пари мала думка та позиція батьків дівчини і парубка. До того ж одруження без їхнього дозволу забороняв закон. Ідеться не про сліпу батьківську сваволю, а про реальну господарську потребу. За народними уявленнями, сім’я — це насамперед господарська спілка, тож і підхід до укладення шлюбу нагадував діловий контракт, у якому зважували радше економічні переваги та перспективи новоутвореної господарської одиниці. Про те, що саме майнові міркування посідали чільне місце при одруженні, опосередковано свідчить і той факт, що коливання кількості шлюбів у селі з року в рік перебувало у прямій залежності від урожаю.

Саме батьки, на загальне переконання, маючи значний життєвий досвід і найкращі наміри, здатні були дібрати оптимальну пару для свого сина чи дочки. Старі та