Читати книгу - "Останній дон"

юрмились довкруг кількох довгих столів, заставлених кришталевими карафками з темно-червоним вином, сяйливими білими супницями, щонайрізноманітніше приготованим спагеті, дерев'яними тацями з гірками нарізаних м'ясив і сиру, хрусткими свіжовипеченими булочками всіх форм і розмірів. Дон піддався заспокійливій м'якій музиці невеличкого оркестру, що грав на задньому плані.

В самому центрі розставлених колом столиків дон бачив дві дитячі коляски під голубими ковдрочками. Що за відважні немовлятка лежать у цих колясках! Навіть не кліпнули, коли на них упали краплі свяченої води. Поруч стояли дві мами — Роза-Марія та Наліна Де Лена, дружина Піппі. Йому було видно два дитячі личенька, ще такі невинні й не торкнуті дійсністю — Данте Клерікуціо і Кроччіфіксіо Де Лени. Саме дон відповідає за те, щоб цим дітям ніколи не довелося страждати, заробляючи на прожиток. Якщо в нього все вигорить, вони увіллються в порядне людське суспільство. Дивно, подумав дон, серед усього гурту нема жодного чоловіка, що бодай підійшов би до немовлят.

Дон бачив Вінсента із, як завжди, суворим, неначе витесаним з граніту обличчям, що частував дітей гарячими сардельками з візка, власноруч змайстрованого для свята. Візок був такий самий, як і на вулицях Нью-Йорка, хіба що більший, парасолька над ним яскравіша, а сардельки — смачніші. Вінсент надягнув чистенький білий фартух, до сардельок подавав квашену капусту, гірчицю, червону цибульку і гостру підливу. Попри похмуру зовнішність, Вінсент був найлагідніший серед донових синів.

На корті для гри в боччі — італійські кеглі — дон побачив, як Петі грав з Піппі Де Леною, Вірджініо Баллаццо та Альфредом Ґроневельтом. Петі був пустотливий від природи, не знав ніякого стриму, а дон такого не схвалював, таку поведінку він уважав за небезпечну. Ось і тепер Петі своїми витівками збивав гру — від його першого удару куля розлетілася в друзки.

Вірджініо Баллаццо служив у дона розпорядником, правив за своєрідного адміністратора в «родині» Клерікуціо. Жвавий і рухливий, він удав, ніби погнався за Петі, а той удав, начебто втікає. Донові впала в око іронічність цієї сценки. Він знав, що його син Петі — природжений убивця, а грайливий Баллаццо мав певну, цілком заслужену репутацію.

Та жоден з них не був рівнею Піппі.

Дон бачив, як жінки в тлумі на подвір'ї пасли Піппі очима. Всі, хіба що крім двох матерів — Рози-Марії та Наліни. Такий красень! На зріст як і сам дон, м'язисте сильне тіло, позначене брутальною вродою обличчя. Приглядались до нього й чоловіки, серед них і деякі солдати Бронкського анклаву. Оцінювали владний вираз обличчя, вправність дужого тіла, бо кожен знав, що то «молот», найкращий серед «родинних» «фахівців».

Девід Редфеллоу, рожевощокий молодик, наймогутніший поширювач наркотиків у Америці, пощипав за щічки обох немовлят у колясках. А онде й Альфред Ґроневельт, досі в піджаку і краватці, він, здається, бентежився, взявши участь у цій незнайомій грі. Ґроневельтові, як і донові, було під шістдесят.

Сьогодні дон Клерікуціо збирався змінити життя їх усіх, і, як він сподівався, на краще.

Джорджіо вийшов на балкон, щоб покликати його на першу цього дня нараду. Десять мафіозних верховод збирались у кабінеті. Джорджіо вже коротко сповістив їм про донову пропозицію. Хрестини — прекрасне прикриття для наради, але з «родиною» Клерікуціо ніхто з них не мав справжніх товариських зв'язків, і тому кожен намагався якомога швидше відбути додому. Кабінетом у домі Клерікуціо називали кімнату без вікон, з масивними меблями і баром з напоями. Всі десятеро з поважним виглядом повсідалися за велетенським конференційним столом з чорного мармуру. Один за одним привіталися з доном Клерікуціо і терпляче чекали на його слово.

Дон Клерікуціо звелів покликати синів Петі та Вінсента, адміністратора Баллаццо та Піппі Де Лену. Коли ті з'явились, Джорджіо, незворушний і сардонічний, відкрив нараду коротеньким вступом.

Дон Клерікуціо обвів уважним поглядом усіх присутніх, найвпливовіших ватажків у протизаконному суспільстві, покликаному задовольняти справжні людські потреби.

— Мій син Джорджіо ознайомив вас із суттю справи,— почав він.— А пропозиція моя така: я відходжу від усіх своїх справ, за винятком азартних ігор. Ліла в Нью-Йорку я відступаю давньому другові Вірджініо Баллаццо. Він утворить власну «родину» і стане незалежний від Клерікуціо. В решті країни я на користь ваших «родин» відступаюсь від усіх своїх інтересів у профспілках, в експедиторстві, в алкоголі, тютюні, наркотиках. Усі свої юридичні зв'язки роблю доступними для вас. Натомість прошу довірити мені ваші фінансові справи. Всі кошти перебуватимуть у безпеці і будуть повністю у вашому розпорядженні. У вас відпаде потреба непокоїтись, що уряд поцікавиться походженням грошей. За це я прошу лише п'ять відсотків комісійних.

Усім десятьом таке могло хіба що приснитись. Кожен міг тільки дякувати, що Клерікуціо відступається, хоча саме тепер його «родина» могла б піти вперед і взяти під свій контроль або й знищити їхні імперії.

Вінсент обійшов стіл і налив кожному вина. Присутні підняли келихи й випили за доновий відхід від справ.

Після того як дони мафій церемонно розпрощалися, Петі привів у кабінет Девіда Редфеллоу. Редфеллоу вмостився у шкіряний фотель навпроти дона, і Вінсент подав їм по келиху вина. Редфеллоу вирізнявся з загалу не тільки довгим волоссям, а й діамантовою сережкою у вусі і цупким бавовняним піджаком та чистими, випрасуваними джинсами. В його жилах текла скандинавська кров. То був блондин з чистими блакитними очима, вічно усміхнений і безтурботний.

Дон був багато чим зобов'язаний Девідові Редфеллоу. Саме Девід довів, що вірні законові представники влади легко клюють на наркотики.

— Девіде, — почав дон Клерікуціо,— ти відійдеш від бізнесу з наркотиками. Я маю для тебе дещо ліпше.

Редфеллоу не заперечував, тільки спитав дона:

— А що саме?

— По-перше,— пояснив дон,— уряд приділяє твоєму бізнесові надто багато часу й опіки. Тобі довелося б решту життя прожити, не маючи ні хвилини спокою. Ба більше, цей бізнес тепер надто небезпечний. Тебе охороняли мій син Петі та його солдати. Такого я собі не можу більше дозволити. Колумбійці надто некеровані, надто відчайдушні, надто несамовиті. Хай вони й піклуються наркотиками. Ти поїдеш у Європу. Я подбаю про твою безпеку. Можеш в Італії купити собі банк і жити в Римі. Роботи там вистачить.

— Чудово,— відреагував на це Редфеллоу.— Італійської я не знаю, і в банківській справі анітелень.

— Навчишся і того, й того,— запевнив його дон Клерікуціо, — і щасливо заживеш у Римі. А коли твоя воля — залишайся тут, тільки вже без моєї підтримки. Петі твоє життя не захищатиме. Вибирай що тобі більше до вподоби.

—