Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

Автобус здригається перед зупинкою в кінці вулиці, а я дивлюся, як унизу один потік людей намагається проштовхнутися назовні, тоді як інші тиснуться всередину. Схоже, вони думають, що це така розвага, коли задля рекорду купа дурнів залазить до телефонної будки чи ще кудись. На зупинці, на відкидному сидінні, притулився якийсь хлопець. Це, мабуть, не його автобус, адже він занурився в грубу книжку. Я звернула на нього увагу, бо юнак, здається, геть не помічає штовханини, що коїться поруч із ним. Уся картина нагадує химерний спецефект із фільму, коли герой залишається зовсім нерухомим, а весь світ навколо нього крутиться, мов розмита картинка в калейдоскопі.

Я не бачу його обличчя, лише потилицю з русявим волоссям; воно не дуже коротко підстрижене, напевно, коли відростає, стає хвилястим. Одягнений у вовняне пальто-бушлат, закутаний плетеним шарфом. Це, очевидно, ручне плетиво — справжній кіч, несподіваний для решти його вигляду: темні вузькі джинси, охайні черевики, зосередженість над книгою. Я нахиляюся, намагаючись повернути голову й роздивитися, що він читає, протираю запітніле скло рукавом куртки, щоб краще побачити.

Не знаю, чи то мій порух рукою по склу, чи то блискітки на сережках жінки з лупою, але хлопець щось побачив краєм ока. Він піднімає голову, кілька разів моргає та вдивляється в моє вікно. Дивиться на мене.

Ми дивимось одне на одного, і я не можу відвести очей. Відчуваю, як ворушаться мої губи, ніби прагнуть щось вимовити, Бог знає, що саме, але раптом, не відомо з якої причини, приходить усвідомлення: я повинна вийти з автобуса. Мене охоплює непереборний імпульс вибратися назовні, дістатися до цього хлопця. Але я нічого не роблю. Я не рухаюся, бо знаю: у мене жодного клятого шансу пробратися повз сусіда в куртці, проштовхатися крізь натовп, поки автобус не рушив. І тоді за мить я приймаю рішення: залишуся на місці, але спробую переконати його піднятися в автобус, переконати його лише моїм відчайдушним поглядом, сповненим бажання.

Він не кінозірка, не вирізняється класичною красою, але мене підкорює його стильна недбалість, його щирий невимушений шарм відстороненості від натовпу. Мені звідси навіть не видно кольору його очей. Зелені, я б сказала, чи, може, сині?

І ще одне. Може, я видаю бажане за дійсне, але бачу, що та сама громовиця вразила і його, мов невидима подвійна блискавка незбагненно поєднала нас. Його очі розширились, у них — відвертий шок упізнання. Він розгублено оглядається — так ми поводимося, коли помічаємо старого доброго друга, якого сто років не бачили, та не можемо повірити, що це справді він.

Це ніби: «О, привіт!», або «Боже, це ти!», чи «Не можу повірити! Як же добре, що я тебе побачив» — усе одразу.

Він переводить погляд на чергу, яка меншає, але тих, хто бажає піднятися в автобус, ще досить, потім знову здіймає очі на мене. Мені здається, я чую його думки. Він розмірковує, чи божевілля це — сісти не у свій автобус. Або гадає, що міг би мені сказати, якби між нами не було ні скла, ні натовпу, або чи не дурня це все — стрибати через дві сходинки, щоб дістатися до дівчини.

«Ні, — намагаюся відповідати йому подумки, — ні, ти не будеш почуватися дурником. Я тобі не дозволю. Просто сідай уже в цей клятий автобус, давай!» Він упритул дивиться на мене, а потім на його прекрасних вустах повільно з’являється усмішка, ніби він не може її стримати. Тоді я всміхаюсь у відповідь, голова паморочиться, і я теж не можу цьому зарадити.

«Будь ласка, сідай в автобус». Він підхоплюється, раптово вирішуючи, згортає книгу, ховає її до наплічника, який тримав біля ніг. Він іде вперед, а я затамовую подих, притискаю долоню до скла, кваплю його, бо чую, як шиплять, зачиняючись, двері, як водій відпускає ручне гальмо.

«Ні! Ні! О, Боже не смій рушати! Це ж Різдво!» Я хочу кричати, попри те, що автобус уже вивертає на дорогу, набирає швидкості, а назовні стоїть він і, не дихаючи, дивиться, як ми від’їжджаємо. Я бачу, як поразка гасить світло в його очах. І тоді — тому що це Різдво й тому що я щойно безнадійно закохалась у незнайомця на автобусній зупинці — я посилаю йому прощальний зневірений повітряний цілунок, притискаю чоло до скла й дивлюся на нього, поки він не зникає.

Потім я усвідомлюю. Чорт! Чому я не видерла аркуша з книжки нещасного хлопця, не написала чогось, не показала йому? Тож могла б! Навіть не написала номера свого телефону на запітнілому склі. Я могла б відчинити віконце та прокричати йому своє ім’я, адресу чи ще щось. Можна перебирати безліч варіантів того, що могла б зробити, та не зробила. Нічого не прийшло мені на гадку тієї миті, бо я просто не могла відвести від нього очей.

Для випадкових глядачів це, напевно, були шістдесят секунд німого кіно, вартого Оскара. Відтепер, якщо хтось мене запитає, чи я колись закохувалася з першого погляду, я відповім:

— Так, однієї чудової миті двадцять першого грудня дві тисячі восьмого року.

2009

Новорічні обітниці

Цього року лише дві обітниці, але великі, блискучі, розкішні.

1. Знайти його, мого хлопця з автобусної зупинки.

2. Знайти собі першу нормальну роботу в журналі.

Прокляття. Треба було писати олівцем, тоді б я стерла їх та викинула зі свого життя. В ідеалі, насправді, мені б хотілося спочатку знайти страшенно круту роботу в часописі, а потім десь у кав’ярні натрапити на цього автобусного хлопця. І щоб я тримала якийсь корисний ланч, а він би ненароком вибив його в мене з рук, а тоді б подивився на мене й сказав: «О, це ти. Нарешті».

І тоді б ми забули про ланч, пішли натомість гуляти парком, тому що втратили апетит, але знайшли кохання всього свого життя.

Так чи не так, проте побажайте мені успіху.

20 березня

Лорі

— Це не він? Я щойно відчула в нього автобусну ауру — точно тобі кажу.

Я обертаюся туди, куди киває Сара, веду очима вздовж бару, де, як і годиться в п’ятницю ввечері, повно народу. Ми підсіли на цю звичку: тепер, варто нам кудись вийти, одразу роздивляємось обличчя в натовпі, шукаючи «автобусного хлопця», як його охрестила Сара, коли минулого січня ми ділилися різдвяними враженнями. Святкування в її родині