Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

(бо він вже був тут під час одного з візитів до Львова) і дуже зрадів, запросивши до себе додому. Там ми відзняли кілька кадрів, які не ввійшли до фільму, зокрема — той епізод, коли Філіп запитав, чому цей чоловік такий радий бачити його і що це значить для нього. «Це значить, що ми — Європа! — широко усміхаючись, пояснив чоловік. — Що ми вже були там і просто повертаємося!»

У цьому і є головне значення цієї книги, роботи професора Сендса та відновлення пам’яті про Лемкіна, Лаутерпахта та інших видатних осіб, правників і не правників, які були пов’язані зі Львовом. Це означає повернення Львова та України у міжнародний контекст через спільну історичну спадщину з Європою та світом, повернення до традицій, які можуть стати дороговказами, яких зараз потребує суспільство (принаймні точно — правниче середовище). І залишається лише вірити, що ми зможемо прийняти цих людей і сприйняти їх як частину нашої історії.

Читаючи цю книгу, варто пам’ятати, що вона є непростою, особистою, а в розділі, де йдеться про історію родини автора, — навіть інтимною. Але вона також є поглядом на частину історії міжнародного права, історії Другої світової війни, історії Голокосту, зрештою, історії Львова та України із зовсім іншої перспективи, провокує на роздуми і резонує емоціями. І саме це, мабуть, і є найкращим свідченням рівня книги.

Обидва головні персонажі — і Лемкін, і Лаутерпахт — описані в ній не як епічні герої, а як звичайні люди зі складними характерами: вперті, наполегливі, егоїстично віддані своїй меті і на шляху до неї не готові йти на компроміси й приймати думку інших. Але вони однаково жертовні, далекоглядні і здатні не втрачати віру, наштовхуючись на нерозуміння і тактичні невдачі. І саме тому здобули визнання (хай і не завжди вчасне) як одні з найвидатніших юристів-міжнародників в історії.

Антигероєм у цьому сюжеті, попри певне уособлення в постатях Ганса Франка та Отто фон Вехтера, виступає сукупний жах тих злочинів, які мали місце під час Другої світової війни і які змусили Лемкіна і Лаутерпахта працювати над новими механізмами протидії та покарання за такі злочини. І риторичним буде питання: чи вони були б згодні відмовитися від слави та визнання, лише б не бути свідками таких злочинів?

Нарешті, майже детективна історія Леона Бухгольца і його рідних та близьких торкає чи не найбільше. З одного боку, це лише одна з багатьох мільйонів схожих історій, котрі мали місце в цей час. Проте саме переплетення з історіями головних героїв та подіями, про які йдеться в книзі, приводить в кінці до розуміння ще однієї істини: насправді найбільш глобальні події відбуваються на відстані витягнутої руки і можуть зачепити будь-кого. Будь-де. І будь-коли.

Якщо б мене попросили двома словами описати: «А про що ця книга?», я б відповів, що про злочини і покарання за них, а радше про неминучість покарання. Цей сюжет зустрічається дуже часто, але він, на жаль, ніколи від того не стає менш актуальним, і нагадувати про нього потрібно завжди, особливо в наш час. Про те, що коло замикається завжди. І хоч би як злочинці заперечували свою провину чи були впевненими у своїй правді — в кінці шлях злочинів завжди веде до Нюрнберга, де на всіх чекає правосуддя та усі будуть змушені визнати провину.

У зв’язку із цим у мене перед очима стоїть ще одна сцена. Під час зйомок фільму у 2014 році ми відвідали місце масового вбивства та поховань жертв Голокосту у Жовкві. Син Отто фон Вехтера — Хорст, який все життя присвятив виправданню батька, — стоячи там, заперечував батькову провину в цьому злочині, стверджуючи, що він не знав, не міг перешкодити, виконував накази. Проте вкінці, коли камера уже була вимкнена і Хорст залишився майже наодинці, то зірвав кілька польових квітів та поклав їх до невеликого пам’ятника жертвам. Коло замкнулося.

Іван Городиський,

директор Школи права Українського

католицького університету,

керівний партнер Dexis Partners

Львів, 27 липня 2017 р.

А. Дім Леона Бухгольца, вул. Шептицьких, 12 (1904–1914) • С.3.

В. Дім Герша Лаутерпахта, вул. Театральна, 6 (1911–1919) • Е.3.

С. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1921) • С.4.

D. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1922) • С.2.

Е. Дім Рафала Лемкіна, вул. Замарстинівська, 21 (1923) • Е.1.

F. Корпус юридичного факультету (1915–1926) • Е.4.

G. Львівський університет ім. Івана Франка (2015) • D.3.

Н. Театр Скарбека • Е.2.

І. Високий Замок • F.1.

Читачеві

Місто Львів[2] займає у цій історії важливе місце. Впродовж дев’ятнадцятого століття здебільшого воно було відоме як Лемберг, розташований на східних околицях Австро-Угорської імперії. Невдовзі після Першої світової війни місто відійшло до нової незалежної Польщі і почало називатися Львув, поки з початком Другої світової війни його не окупувала радянська влада, яка почала називати його Львов. У липні 1941 року німці зненацька захопили місто і зробили його у своєму новоствореному Генерал-губернаторстві столицею дистрикту Галичина — знову повернулося ім’я Лемберг. Після того, як влітку 1944 року Червона армія вибила звідси нацистів, воно стало частиною України, і відтоді