Читати книгу - "Сікстен"

— Ні. Це єдине, що було чисте. Поламалася пральна машина.

— Чого ж ти не сказав про це своєму татові?

— Казав! — зітхає Сікстен. — Але ж ти знаєш, який він.

Так, Юнте знає. Далі хлопці якийсь час їдуть мовчки.

Вони минають хімчистку й квіткову крамницю. А тоді — мчать повз крамницю Сліпого Свена, якому Юнте часто допомагає після занять. Що ближче до школи, то більше пітніє Сікстен.

— Чорт, мене засміють, — зітхає він.

— Дурниці, — каже Юнте. — Ти думаєш, Бетховен дуже переживав, у що був одягнений?

— Мабуть, Бетховен не носив лижних штанів, — відповідає Сікстен.

Та коли вони завертають на шкільне подвір’я, де біля флагштока стоїть усміхнена Емма, Сікстен все-таки вдає, що він Бетховен.

КОРОВ`ЯЧЕ ЛАЙНО

У класі Сікстен боїться привернути до себе увагу.

Він сидить, як мишка, у своїх лижних штанях та пропахлому потом светрі і хоче, щоб його ніхто не помітив. На перервах Сікстен тримається осторонь. Весь час ховається в туалеті й п’є воду.

Але на останній перерві Сікстен не встигає сховатися. Бо Емма просить його допомогти їй полічити гроші, які вони зібрали на квіти для вчительки. Коли він виходить у коридор, там уже стоять Бобо, Арне та Мікаель Бурфош.

Вони загиляють носаками по футбольному м’ячу, який Бобо носить із собою. І гатять ним по стінах. Але коли з’являється Сікстен, вони ціляться по ньому.

— Мішень — Сікстен! — кричить Бобо і щосили б’є по м’ячу.

Той пролітає дуже близько від Сікстенової голови. А потім Арне та Мікаель Бурфош теж б’ють. Бо вони завжди роблять те, що й Бобо.

Однак ніхто в Сікстена не влучає, і він таки добігає до дверей туалету. Поки він біля них стоїть, Бобо прицілюється.

— Хапай його! — реве Бобо й загилює м’яч.

Сікстен трохи відступає вбік. Тоді відчиняє двері, щоб у них залетів м’яч, а сам забігає слідом і замикається.

Він чує, як Бобо грюкає в двері.

— Що ти в біса надумав? — репетує той.

— Я схопив м’яча, — відповідає Сікстен.

— Ти сказився чи що? — кричить Бобо. — Забув, хто я такий?

— Я подумаю про це, як зіллю воду, — відповідає Сікстен.

Він не виходить з туалету, аж поки до нього долинає голос учительки.

Він іде близенько біля неї. А за ними плентається Бобо, рухаючи руками, як спортсмен на лижному марафоні.

— Ти знову ходив у туалет? — питає вчителька.

— Так, мені захотілося пити, — відповідає Сікстен і нагинається зав’язати шнурівки на черевиках.

Потім настає година співів. Діти тренуються співати псалом «Пора квіток надходить». Бо завтра їх будуть слухати батьки.

— Починаймо! — каже вчителька.

Вона натискає на клавіші синтезатора, який принесла з собою з дому.

Сікстенові подобається ця красива музика. Вчителька теж красива. На ній вузькі джинси і біла блузка, а ще в неї полаковані нігті. Вона — найкрасивіша вчителька в школі. Дивлячись на неї, Сікстен забуває про своє зимове вбрання.

Але ненадовго.

Бо скоро Бобо починає співати.

— Ой, гляньте, гляньте, сніг іде! — співає він.

Його підхоплюють Арне та Мікаель Бурфош.

— Усім буде весело! Ура! — співають вони.

Тоді вчителька перестає грати.

— Бобо, ану замовкни! І ви також, Арне та Мікаелю! Вам не здається, що тепер недоречно співати цю пісню?

— Недоречно? — перепитує Бобо. — Та гляньте на Сікстена!

— Чого це? — дивується вчителька.

— Він же в лижних штанях! — фиркає Бобо.

Діти повертають голови й дивляться на Сікстена. Вони дивляться на його лижні штани, светр і вовняні шкарпетки.

— Він тільки забув лижі й шапочку на голову, — каже Арне.

І тут учителька спалахує гнівом.

— Та перестаньте верзти казна-що! — кричить вона. — Якщо ви й далі будете вигадувати такі дурниці, то я не знаю, що зроблю. А тепер співаймо ще раз!

Але цього разу Сікстен не співає. Він обертається до Бобо.

— Ти — коров’яче лайно! — сичить він. — Купа смердючого коров’ячого лайна!

Бобо вирячує очі.

Ніхто ще так його не називав. Бо він найдужчий у класі. Він стискає кулаки і червоніє як рак.

— Не треба було тобі цього казати. Ти ще пожалієш. О-йо-йой.

О-йо-йой.

Бобо зробить із нього пюре.

Коли всі пішли, Сікстен лишився в класі. Він прибирає в парті, а вчителька тим часом виймає кольорову крейду. Вона пише кучерявими літерами на чорній дошці «ЩАСЛИВОГО ЛІТА». А потім малює кілька квіточок і берізок.

— Чого ти не йдеш додому? — питає вона, малюючи на дошці сонце з довгими променями. — Надворі таке ясне сонце.

— Ет, мені байдужки до сонця, — відповідає Сікстен. — Можна, я вам допоможу? Віднести книжки абощо.

Вчителька невдоволено дивиться на дошку.

— То, може, допоможеш на дошці? Я не люблю малювати. Може, намалюєш сюди щось гарне?

— Корову?

— Атож. Чудово.

І Сікстен малює корову з великими очима. А вчителька домальовує ще кілька квіточок і метелика з кривими крильцями.

— Фу, як погано! — каже вона і витирає метелика. — До речі, Сікстене, чого ти так тепло вдягнувся?

— Я просто випробовую вбрання, — відповідає Сікстен. — Можливо, ми з мамою поїдемо згодом в Гренландію. Ви ж знаєте, вона живе в Данії.

— Так, знаю.

— Хоч воно дуже тісне. Добре, що я його випробував. Але я вже домалював. Тепер можна і йти.

Сікстен відходить від дошки.

— Більше нічого не намалюєш? — питає вчителька.

— Ні.

— У тебе все гаразд?

— Так, — відповідає він.

Сікстен махає рукою і зникає за дверима.

У кожнім разі він задоволений своїм малюнком.

ТЕПЕР БУДЕШ ЗНАТИ!

Бобо був не з тих, хто лишається в школі просто так.

Сікстен виходить у порожній коридор. Ніде нікого.

Там лежить тільки його лівий черевик. Де правий, можна лише здогадуватися. Але про всяк випадок він б’є носаком по ящику, куди учні запихають шкільні підручники.

Потім Сікстен виходить на сліпуче осоння.

Він роззирається по шкільному подвір’ї. Але Бобо він не бачить, доки не доходить до спортивного майданчика. Бобо стоїть у затінку сосни і нетерпляче тупцяє на місці. Так само, як і Арне та Мікаель Бурфош.

Вони скоро підуть, думає Сікстен.

Вони не зможуть довго чекати.

Сікстен зіщулюється за зеленим контейнером. Місце зручне. Тут прохолодно й затишно. До того ж йому нема чого поспішати, бо тато в цей час міцно спить.

Сікстен зітхає і тут же бачить Емму, що йде мимо.

Вона радісно всміхається і тільки-но розтуляє рота щось йому сказати, як Сікстен затягує її за контейнер.

— Цс-с! — шепче він їй на вухо.

І вони обоє мовчать. Вона стоїть так близько, що він відчуває запах її кіс. Вони пахнуть настільки гарно, що він не стримується й проводить по них рукою.

— Ну, я вже піду, — шепче вона по хвилі. — Але ми ще побачимося. Красивий! — Емма киває головою на Сікстенів светр.

— Ет, просто натягнув на себе, що захотілося, — мимрить