Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

Ми піднялися на четвертий поверх. Біля масивних кам’яних дверей служник зупинився, видобув з кишені величезний ключ і почав повертати у замковій щілині. З гучним скреготом двері прочинилися.

Тут було тіснувато, але нічого іншого я, зізнатися, й не очікував. Низька стеля, мале вузьке віконце… У кімнаті стояло цілком сучасне ліжко, біля вікна — невеличкий столик і тумбочка, далі — шафа, стилізована під старовину. Зі стелі звисала трирогова люстра з плафонами у вигляді свічок, над ліжком — кований нічник. Служник пообіцяв прийти за годину, щоб відвести на вечерю, і пішов. Його кроки деякий час відлунювали, потім усе занурилося у тишу.

…Коли служник повернувся, я був, як-то кажуть, при повному параді. Ми спустилися на другий поверх, прочинилися високі парадні двері, помережані давньоашедгунськими ієрогліфами, і я опинився у Великій залі.

Якби не довгий прямокутний стіл, приміщення скидалося б на одне з відділень історичного музею. Втім, складалося враження, що «Вежа» — один великий музей. Тут, наприклад, розташовано ту його частину, в якій були зібрані експонати, так би мовити, кулінарно-сервірувального типу. Різьблені блюда з майстерно запеченою та засмаженою дичиною, різноманітні салати в стародавніх фігурних салатницях, старовинні вина в плетених суліях, ажурні тістечка та печиво… Деякі гості вже розмістилися за столом, там був і наш оповідач. Він порухом запросив мене сідати, і я сів, озираючись, наче захоплений хлопчак.

— Дивовижно, чи не так? — пролунав у мене над вухом чарівний голос.

Я повернувся, щоб подивитися на його володарку. Поруч сиділа невисока дівчина у вельми і вельми облягаючій червоній вечірній сукні. Дівчина розглядала мене та чекала на відповідь. Вона їхала сюди разом із нами, і я, звісно, звернув на неї увагу, але ми сиділи далеко одне від одного. Та й я був надто зайнятий

(думками про те, що мушу зробити)

передчуттям оповідей…

— Точно, — погодився я. — Таке відчуття, наче ми перенеслися років на чотириста у минуле.

Хм-м, банально. Міг би вигадати щось краще.

— Я не про те, — заперечила вона, пустотливо посміхнувшись. — Дивовижно, як можна так помилятися. Тут змішано декілька епох, розумієте? Ці меблі — і поряд гобелени, мечі, списи — усе з різних часів. Мабуть, на пересічних людей де справляє враження, але тим, хто на подібних речах більш-менш розуміється… — І махнула рукою, оголеною до принадливого плічка, а я подумав, що ось, несподівано для самого себе, виявився пересічною людиною. Прикро!

— То ви історик? — промимрив я, вдаючи супердетектива.

— Так, — підтвердила моя нова знайома. — Ось, приїхала, щоб на власні очі побачити те, що досліджую.

— А я тут із прозаїчнішими намірами. Забажалося провести відпустку якось незвично. До того ж, давно мріяв випробувати на собі: що це — оповідь.

— І мені цікаво, — зізналася вона. — Якщо чесно, я навіть трішечки боюсь. І…

У цей час до зали увійшов іще один гість: високий і незвичайно рухливий молодик років двадцяти п’яти. На шиї у нього висіла масивна фотокамера, з численних кишеньок визирали блокнот, самописна ручка і ще якісь невпізнаванні штукенції. Побачивши нас, парубійко на мить завмер, навів об’єктив і сліпучо клацнув.

— Вибачайте, панове, — він розвів руками. — Зрозумійте правильно, я журналіст, тому…

— Сідайте, пане журналісте, — мовив Мутід. — Можете не турбуватися, всі все розуміють правильно.

Він дочекався, поки парубок умостився, і провадив далі:

— Панове, маю честь привітати вас у готелі «Остання вежа». Вечеря, сподіваюся, дозволить вам познайомитися та перейнятися атмосферою нашого спільного дому на найближчі декілька днів. На вас чекає велична і трагічна історія Кріни, ви дізнаєтеся про долю Пресвітлого Талігхіла та багатьох інших людей, які опинилися в ті фатальні дні поруч із ним. Це почнеться завтра, а зараз прошу братися до вечері і спробувати розслабитися. Смачного! — з цими словами старий сів та почав накладати на тарілку салат, подаючи приклад.

Ми й собі заходилися коло почастунків; хтось відкоркував пляшку вина, хтось просив передати йому «о-ось те блюдо, так-так, з печивом зірочками». Одним словом, почався гучний банкет.

Я послуговував моїй новій знайомій, не забуваючи тим часом і про себе. Дівчина виявилася приємною співрозмовницею — ми не нудьгували.

Незабаром гості почали розходитися. Карна (так її звали) також підвелася, я намірився провести дівчину до апартаментів, але по неї прийшов служник, а мій рукав вмить опинився у полоні того самого журналіста.

— Даруйте, — мовив він, відпускаючи мене, — та чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

— Слухаю, — напевно, це пролунало не вельми привітно. Я придивився пильніше до цього типа. Коротка зачіска, старанно виголене обличчя, ніжна біла шкіра на руках — словом, чепурун. І ще ці дивні вдяганки, з кишеньками.

Він помітив мій несхвальний погляд і збентежено розвів руками:

— Зрозумійте…

— Розумію — «професія». То у чому річ?

— Скажіть, що ви відчували, підіймаючись сходами? — він цупко вп’явся очима в моє обличчя, наче від цієї відповіді, залежало його життя. Все-таки неприємний народ ці журналісти.

— Слухайте, я здогадуюся, що вам потрібні слова про «відчуття подиху століть» і подібне, але я просто йшов нагору і думав, що втомився і мені холодно. Й усе. А ви хіба про щось інше?

— Я відчув, — мовив він, несподівано тихо і серйозно. — Тому й вас запитую. Це не пов’язане з роботою — з «професією». Знаєте, раптом страшенно захотілося опинитися якомога далі від цієї ущелини. А ще більше забажалося цього, коли потрапив усередину. Все це оздоблення — вам не здається, що за ним ховається дещо… зовсім інше.

— Не розумію.

— Я теж, — він розреготався. Мабуть, хильнув зайву чарчину. Ці давні вина такі міцні, що не розбереш, коли варто зупинитися. — Уявіть, я — теж. Ви хоча б знаєте, що іноді сприймані ототожнюють себе з тими, про кого йдеться в оповіді, й урешті-решт втрачають глузд? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі таке, га?

— Здається, ви уявляєте це занадто яскраво, — холодно зауважив я. — На добраніч.

— На добраніч. Завтра побачимось.

Я не відповів. Як може часом людина двома-трьома фразами зіпсувати настрій!

Перш ніж лягти, я трохи почитав, аби заспокоїтися. Розмова з журналістом збентежила, передусім — через те, що він сказав наприкінці…

У номері було душно, тож я перед тим, як лягати, зняв з вікна заглушку. Дуже швидко пошкодував про це, бо до кімнати разом зі свіжим повітрям проник могутній звук — в ущелині завивав вітер. Похмура пісня, неначе