Читати книгу - "Діти Дюни"

Браян Герберт

11 січня 2008 року

Сіетл, Вашингтон

Учення Муад’Діба стало полем для грища забобонних і розбещених схоластів. Тим часом він навчав гармонійного способу життя, філософії, що дала б людині змогу протистояти проблемам, джерелом яких є постійна змінність Усесвіту. Він казав, що людство постійно еволюціонує і що цей процес ніколи не закінчиться. Казав, що ця еволюція проходить згідно зі змінними засадами, які відомі лише вічності. Як же викривлене міркування може гратися з такою сутністю?

Слова ментата Дункана Айдаго

На товстому червоному килимі, що покривав дикий камінь дна печери, з’явилася світляна пляма. Це світло походило начебто нізвідки й існувало лише на червоній поверхні тканини, зітканої з меланжевого волокна. Світляний зайчик близько двох сантиметрів діаметром хаотично блукав, змінюючи форму — розтягуючись, стаючи овалом. Дійшовши до темно-зеленого краю ліжка, він стрибнув угору й згорнувся на його поверхні.

Під зеленим покривалом лежало дитя з рудуватим волоссям. Його обличчя все ще було пухкеньким і округлим, як у немовляти, з широкими губами, а тіло позбавлене характерної для фрименів виразної худоби`, але й не таке насичене водою, як у чужосвітян. Коли світло ковзнуло по заплющених повіках, маленька фігурка здригнулася. Світло блимнуло й згасло.

Тепер чутно було лише рівномірне дихання і ще тихше заспокійливе крапання води, що збиралася у басейні вітрової пастки, розміщеної високо над печерою.

У покої знову з’явилося світло — трохи сильніше, на кілька люменів яскравіше. Цього разу можна було розгледіти його джерело: закрита каптуром постать затулила собою аркоподібні двері на краю скельної кімнати. Світло сочилося звідти. Світляний зайчик ще раз оббіг довкола кімнати, вивчаючи, придивляючись. У ньому було відчуття загрози, тривожного неспокою. Уникав сплячої дитини, зупинився на заґратованому вентиляційному отворі у верхньому кутку, дослідив опуклість зелено-золотих стінних завіс, які мали зробити лагіднішим довколишній камінь.

Ось світло погасло. Постать у каптурі ворухнулася, видавши себе шелестінням тканини, і зайняла місце обіч аркоподібних дверей. Кожен, знайомий зі звичаями тутешньої січі Табр, одразу ж запідозрив би, що це, вочевидь, Стілґар, наїб січі, опікун осиротілих близнят, які одного дня переймуть мантію свого батька, Пола Муад’Діба. Стілґар часто оглядав уночі кімнати близнят, завжди зазираючи спершу до покою, в якому спала Ганіма, і переходячи потім до сусіднього приміщення, аби впевнитися там, що Лето нічого не загрожує.

«Я старий дурень», — подумав Стілґар.

Він торкнувся холодної поверхні світлопроектора, перш ніж повернути його до прикріпленої до пояса петлі. Проектор дратував наїба навіть тоді, коли він на нього покладався. Ця річ була витонченим інструментом імперії, пристроєм, що мав викривати присутність великих живих тіл. У королівських спальнях він виявив лише сплячих дітей.

Стілґар знав, що його думки й почуття такі ж, як і це світло. Не міг опанувати безнастанно неспокійну внутрішню проекцію. Якась сильніша потуга керувала цим рухом. Вона послала його сюди в мить, коли він відчув нагромаджену небезпеку. Тут міститься магніт, що притягує до себе мрії про велич у всьому відомому Всесвіті. Тут міститься минуще багатство, світська влада та наймогутніший з усіх містичних талісманів: божественна автентичність релігійного спадку Муад’Діба. У цих близнятах — Лето і його сестрі Ганімі — зосереджена грізно-благоговійна сила. Доки вони жили, Муад’Діб, хоч і мертвий, жив у них.

Вони були не просто дев’ятирічними дітьми, а природною силою, стихією, об’єктом поклоніння та страху. Були дітьми Пола Атріда, Муад’Діба, що став Магді всіх фрименів, пальником, завдяки якому вибухнуло людство. Фримени рушили навсібіч із цієї планети у джигаді, несучи своє полум’я крізь людський Усесвіт хвилею релігійного правління, засяг і повсюдний вплив якого залишили слід на кожній планеті.

«А все ж діти Муад’Діба з плоті й крові, — подумав Стілґар. — Два прості удари мого ножа могли б зупинити їхні серця. Їхня вода повернеться до племені».

Від цієї думки його норовливий розум збентежився.

«Убити дітей Муад’Діба!»

Але за ці роки він набув вправності в самоспостереженні. Стілґар знав джерело цієї жахливої думки. Вона походила з лівої руки проклятих, а не з правої — благословенних. Аят[5] і бурган[6] життя мали для нього небагато таємниць. Колись він пишався тим, що вважає себе фрименом, пустелю — приятелем, що мислено називає свою планету Дюною, а не Арракісом, як зазначено на всіх зоряних картах імперії.

«Як усе було б просто, якби наш Месія був лише мрією, — подумав він. — Знайшовши нашого Магді, ми випроменили у Всесвіт незліченні месіанські мрії. Тепер кожен народ, підкорений джигадом, мріє про прихід власного проводиря».

Стілґар глянув у темряву кімнати.

«Якби мій ніж визволив усіх цих людей, чи зробили б вони мене месією?»

Чутно було, як Лето неспокійно ворухнувся у своєму ліжку.

Стілґар зітхнув. Він ніколи не знав діда Атрідів, на честь якого назвали цю дитину. Але багато хто запевняв, що моральна сила Муад’Діба походить саме з цього джерела. Чи ця разюча правота промине теперішнє покоління? Стілґар не був спроможним відповісти на це питання.

«Січ Табр моя, — подумав він. — Я тут правлю. Я наїб фрименів. Без мене не було б Муад’Діба. Ці близнята… їхня мати Чані — моя родичка, а отже, у їхніх жилах тече моя кров. Я там разом із Муад’Дібом, Чані та всіма іншими. Що ж ми зробили з нашим Усесвітом?»

Стілґар не міг пояснити, чому такі думки прийшли до нього вночі й чому вони викликали в нього почуття провини. Закутався у свою накидку з каптуром. Дійсність геть не була схожа на мрії. Приязна Пустеля, що тяглася колись від полюса до полюса, зменшилася наполовину порівняно з давнім розміром. Міфічний рай, зарослий зеленню, наповнював його жахом. Мрія була не такою. І, коли його планета змінювалася, він знав, що змінюється і сам. Став куди витонченішою особистістю, ніж давній січовий вождь. Дізнався про багато речей: про мистецтво правління і про глибокі наслідки найдрібніших рішень. Але він відчував ці знання і цивілізованість як тонке облицювання, що покриває залізну серцевину простішої, більш детерміністичної свідомості. І ця давніша серцевина озивалася до нього, закликаючи повернутися до чистіших цінностей.

Ранкові січові звуки почали каламутити його думки. У печері заворушилися люди. Він відчув повів вітру на щоках — це люди виходили крізь дверні печаті в темряву досвітку. Вітерець свідчив про їхню недбайливість, був знаком часу. Печерні мешканці вже не дотримувалися суворої водної дисципліни, що існувала в давнину. Навіщо мали б це робити, якщо