Читати книгу - "Королівський убивця"

поглядом. — Дочка Бронді в більшій безпеці, ніж дружина Фітца Чівелрі. Доки моє становище не стане певнішим, я не можу брати на себе жодних зобов’язань, хоча маю до вас найвищу повагу, леді Целеріті. Я не герцог і навіть не лорд. Я той, ким мене й називають, — нешлюбний син принца. Доки не зможу сказати, що став кимсь більшим, доти не шукатиму дружини, не домагатимуся кохання жодної жінки.

Целеріті мала невдоволений вигляд. Зате її батько повільно кивнув головою на мої слова.

— Я бачу мудрість ваших слів. Боюся, що моя донька бачить лише зволікання. — Глянув на набурмосену Целеріті, ніжно всміхнувся. — Одного дня вона зрозуміє, що люди, які її захищають, — це люди, які про неї дбають.

Бронді оглянув мене з голови до ніг, начеб я був конем.

— Я вірю, — сказав він тихо, — що Бак вистоїть. І що дитина Веріті успадкує престол.

На цих словах я з ним попрощався, і вони відбивалися луною в моїх думках. Раз у раз повторював собі, що не зробив нічого поганого. Коли б я не сягнув по Оленячий замок, це зробив би хтось інший.

— Хто? — гнівно спитав мене Чейд кількома годинами пізніше. Я сидів, дивлячись собі на ноги.

— Я не знаю. Але вони когось знайшли б. І цей хтось був би куди більше схильним до кровопролиття. Виступив би під час церемонії коронації та завадив би нашим планам забрати Кеттрікен і Шрюда з цього безладу.

— Якщо Прибережні герцоги настільки близькі до бунту, як виходить із твого звіту, то, можливо, ми повинні наново обдумати свій план.

Я чхнув. У кімнаті далі пахло гіркою корою. Я надто багато її використав.

— Бронді покликав мене на розмову не про бунт, а про вірність справжньому й законному королю. І в такому ж дусі я йому відповів. Я хочу не повалити престолу, Чейде, а лише вберегти його для законного спадкоємця.

— Я це знаю, — коротко сказав він. — Інакше я… пішов би просто до короля Шрюда з цим… божевіллям. Не знаю, як це назвати. Це не зрада, аж ніяк, а все-таки…

— Я не зраджував мого короля, — з тихою люттю промовив я.

— Ні? То дозволь про щось тебе запитати. Якщо, попри наші зусилля, порятувати Шрюда і Кеттрікен, і, можливо, саме через ці зусилля вони обоє загинуть разом із ненародженою дитиною, — вбережи нас від цього, доле! — а Веріті ніколи не повернеться, що тоді? Ти все ще так охоче віддаси престол законному королю?

— Регалові?

— За правом династії — так.

— Він не король, Чейде. Лише розбещений принцик, і завжди буде таким. У моїх жилах стільки ж крові Провісників, як і в нього.

— Але ж те саме можна буде сказати і про дитину Кеттрікен, коли настане її час. Бачиш, якою небезпечною стає наша дорога, коли ми сягаємо понад своє місце? Ми з тобою присягли династії Провісників, у якій ми — лише випадкові бічні пагони. Ми не королю Шрюдові присягали, не якомусь мудрому королю, а законному королю династії Провісників. Навіть якщо це Регал.

— Ти служив би Регалу?

— Я бачив і дурніших принців, які з віком помудрішали. Те, що ти обдумуєш, принесе нам громадянську війну. Ферроу і Тілт…

— Не цікавляться жодною війною. Вони з радістю нас позбудуться і дозволять Прибережним герцогствам іти власною дорогою. Регал завжди так казав.

— І, можливо, вірив, що це так. Але коли він виявить, що не може купити доброго шовку і що вино з Бінтауна не спливає вже Оленячою річкою йому до рота, отоді подумає краще. Він потребує своїх портових міст і повернеться по них.

— То що ж ми повинні зробити? Що я маю робити?

Чейд сів навпроти мене і сплів пошрамовані долоні, затиснувши їх між старими кістлявими колінами.

— Я не знаю. Бронді справді у відчаї. Якби ти йому відмовив і звинуватив його у зраді, що ж… Не кажу, що він би тебе позбувся. Але пам’ятай, що він не вагався швидко впоратися з Віраго, коли вона стала загрозою для нього. Це занадто для одного старого вбивці. Нам потрібен король.

— Ще й як.

— Ти міг би знову поскіллити Веріті?

— Я боюся пробувати. Не знаю, як захищатися від Джастіна й Серени. Або Вілла. — Я зітхнув. — І все-таки спробую. Веріті, напевне, розпізнає, якщо вони всядуться на мій Скілл. — Тут мені ще щось спало на думку. — Чейде, коли ти завтра вночі допомагатимеш Кеттрікен утекти, мусиш знайти час, щоб усе їй розповісти й запевнити в моїй відданості.

— О, це справді додасть їй сил під час втечі в гори. Ні. Не завтра ввечері. Я прослідкую, щоб ця звістка дійшла до неї, коли вона вже буде в безпеці. А ти повинен далі намагатися дістатися до Веріті, але остерігайся шпигунів-скіллерів. Ти певний, що вони досі не довідалися про наші плани?

Я був змушений заперечно похитати головою.

— Але я вірю, що ні. Я все розповів Веріті, тільки-но поскіллив до нього. Лише під кінець він сказав, що хтось намагається за нами шпигувати.

— Мабуть, тобі слід було вбити Джастіна, — пробурмотів сам собі Чейд. Тоді засміявся, побачивши моє обурене обличчя. — Ні-ні, заспокойся. Я не дорікатиму за те, що ти від цього стримався. Але якби ж ти був таким самим обережним у тому, що тобі запропонував Бронді. Найтихішого шепоту було б достатньо, щоб Регал відправив тебе на шибеницю. А коли б йому вистачило дурості та жорстокості, повісив би і своїх герцогів. Ні! Навіть не думаймо про це. Перш ніж це сталося б, зали Оленячого замку залила б кров. Якби ж ти знайшов спосіб припинити цю розмову ще до того, як він зробив тобі ту пропозицію. Але ж, як ти кажеш, вони знайшли б іншого. Ах, так. Не можемо насадити стару голову на молоді плечі. На біду, Регал може надто легко зняти твою молоду голову з молодих пліч.

Він став навколішки й докинув ще трохи дров до вогню. Глибоко вдихнув і видихнув.

— Ти приготував усе інше? — спитав він зненацька. Я був тільки радий змінити тему.

— Наскільки зумів. Барріч буде на місці й чекатиме у вільховому гаю, де мав лігво лис.

Чейд викотив очі.

— І як я це знайду?