Читати книгу - "Історія держави і права України"

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 р. утворено державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи. Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу побудови і діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова адміністративно — територіального устрою, спрощення і скорочення управлінських структур, удосконалення законодавчої основи адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних процедур.

Проте чинне вітчизняне адміністративне право поки що за змістом багато в чому є пострадянським і докорінно відрізняється від адміністративного права європейських країн. Якщо в Європі воно орієнтовано на забезпечення прав та інтересів людини в її стосунках з державою, то у нас — на задоволення потреб держави, державного управління. Реформування адміністративного права має перетворити його в провідну галузь правового забезпечення пріоритету прав людини у сфері публічної влади.

Інтенсивні зміни відбувалися в податковому законодавстві. На даний час основним джерелом податкового права є Податковий кодекс України, прийнятий 2 грудня 2010 р. (набрав чинності з 1 січня 2011 р.). Кодекс визначає: вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні та порядок їх адміністрування; права та обов'язки платників податків та зборів; компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю; відповідальність за порушення податкового законодавства. Прийняття Податкового кодексу є лише стартом податкової реформи. Про недоліки, «білі плями», «підводні камені» Кодексу пишуть навіть самі автори у власних коментарях до нього. Тому на часі вдосконалення податкового законодавства.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності. Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, боротьби із безробіттям та соціального забезпечення. Верховною Радою з цих питань прийнята низка законів, серед яких: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. Регулюванню актуальних питань трудових відносин, соціального захисту працівників присвячені закони «Про оплату праці» від 25 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., «Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р.). Кабінетом Міністрів у березні 1993 та березні 1994 рр. прийняті Положення, в яких регламентовано укладання контрактної форми трудового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародним норм.

Актуальним є питання прийняття нового Кодексу законів про працю. Чинний Кодекс (КЗпП), прийнятий 10 грудня 1971 р., хоча й зазнав понад 60 змін і доповнень, вже не відповідає новим історичним і соціально-економічним умовам.

Серед важливих напрямів реформування законодавства — розвиток екологічного права України. Основу правової охорони навколишнього середовища складають норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів спрямовані закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. та ін. В цих актах визначено екологічні права та обов’язки громадян, природокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охорони надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки.

Протягом десятиріччя відбувався бурхливий розвиток аграрного законодавства. Основним завданням його реформування було створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

13 березня 1992 р. Верховна Рада затвердила нову редакцію Земельного кодексу України (1990 р.), в якій проголошувалась юридична демонополізація земельної власності. Зазначалося, що власність на землю має такі форми: державну, колективну, приватну. Кодексом передбачалося, що суб’єктами права власності на землю можуть бути лише громадяни України. Юридичним особам надавалось право отримувати землі в постійне або тимчасове користування, а також в оренду на строк не більше як 50 років. Організаційно-правові засади приватизації земельних ділянок визначалися Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р.

Реформування аграрного законодавства відбувалося також шляхом прийняття нових законів. Так, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. визначав організаційно-правові основи створення селянського (фермерського) господарства, передбачав створення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів. Закон «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. врегульовував існування, поряд з державною, колективної і приватної власності на землю. Важливе значення мало прийняття законів «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., які визначали правові, організаційні та соціально-економічні умови діяльності кооперативів у сільському господарстві та оренди землі.

25 жовтня 2001 р. прийнято Земельний кодекс України (ЗК України).

Кодекс проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Виходячи з цих основних положень, кодекс установлює принципи земельного законодавства. Серед них: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; пріоритет вимог екологічної безпеки та ін.

Визначено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Подається правовий аналіз складу, категорій та цільового призначення земель України. Зокрема, розрізняються землі: сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та ін. При цьому кодекс виходить з пріоритетності земель сільськогосподарського призначення: «землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання».

Законодавчо встановлюються права на землю: власності, користування, сервітуту (на обмежене користування чужою земельною ділянкою). Визначається правовий зміст добросусідства; порядок, умови та наслідки обмеження прав на землю.

Регламентуються питання набуття і реалізації права на землю громадянами