Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Добре, Ваню, з обіду накажу тримати котли напоготові.

— Дякую, Любушко. Аж не вірю власному щастю.

— Ну, Ванюшо, ти зробив за своє життя багато добрих справ. Тепер тобі за них віддячують. Нічого дивного.

Я налив іще коньяку. Ми випили, трохи поговорили, потім я пішов додому, готуватися. Наблизився до сусіднього двору, заліз у садок, посидів у темряві. Почув тихеньке сопіння. Шпик спав. Обережно пройшов до сусідського двору, заліз у наш сарай. Вже хотів поставити кошик, коли знову почув сопіння. Зовсім поруч. Хтось спостерігав за ходом? Сидів у сараї? Я завмер. Зашаруділо, наче хтось перевертався уві сні. Солодко плямкнуло. Господи, це дитина! Дитина! Якийсь безхатько, що заліз переночувати? Мабуть. Я тихенько прикрив кошиком хід і вийшов. Озирнувся. Обережно зайшов, піднявся до себе. Хотів лягати спати, але схотілося почути дихання Моніки. Прокрався до її кімнати, прочинив двері й прислухався. Тихо. Зовсім тихо. Зайшов, чиркнув сірником. Побачив, що ліжко порожнє. Спочатку мене охопив переляк, майже паніка: здалося, що доньку викрали. Французи завдали удару першими, аби вже точно тримати мене на гачку! Я скривився, схопився за браунінг. Потім подумав, що коли дитину крадуть із ліжка, воно не залишається ось таким зразково заправленим. Може, Моніка пішла спати до Єлизавети Павлівни? Але не схоже було, щоб вона боялася спати сама. І тут я згадав сопіння в сараї. Господи! Побіг туди. Обережно зайшов. Не хотів налякати дівчинку, присів на віддалі.

— Моніко! Моніко! — прошепотів в її бік. Сопіння припинилося. — Це я, Моніко.

— Тату! — Вона кинулася мені на шию і обійняла. У мене аж у голові загупало, я сів на підлогу, обійняв доньку і відчув себе найщасливішою людиною у світі. — Я чула, як ти пішов. Хотіла піти за тобою, але ти б мене помітив, ти б дивився, чи ніхто не стежить. Тому я вирішила почекати тебе тут.

Вона шепотіла мені на вухо, а я весь здригався, бо плакав від щастя.

— Ти чого? Тату?

Я не міг відповісти, бо вона б із голосу зрозуміла, що я рюмсаю, наче інститутка. Трохи перечекав.

— Ти поранений? — спитала Моніка.

— Ні, все добре. Здається, нам доведеться завтра поїхати звідси. Але мені знадобиться твоя допомога.

— О, добре, що треба зробити?

— Ти ж умієш балакати по-місцевому?

— Так, вмію.

— Те що треба. Повернемося додому, відпочинемо, бо завтра нам знадобиться багато сил.

— Добре.

Ми повернулися до хати. Я провів Моніку в спальню.

— Почекати, поки заснеш? — спитав я. — Міг би тобі почитати, але світло краще не палити, щоб не привертати уваги.

— Не треба, я не боюся темряви.

— Ти — молодець.

— Мені ще треба багато чого вчитися. Ти ж навчиш?

— Навчу, звісно. Відпочивай. Завтра буде цікавий день.

Я хотів вийти.

— А розкажи щось про маму, — тихо попросила Моніка. Я повернувся, сів на край ліжка. Вона взяла мене за руку.

— Твоя мама була хорошою людиною. Дуже доброю. Я мав допомогти їй, але не зміг. І за це буду картати себе ще довго.

— Не треба. Татусю, не треба. — Вона стиснула мою руку. — Мама завжди буде з нами. Ну, в думках. Так?

— Так, Моніко, так. — Голос у мене тремтів.

— Іди, відпочивай. Добраніч.

— Добраніч, Мо.

— А я пам’ятаю, що ти мене так називав, — прошепотіла Моніка. Я поцілував її в чоло і вийшов.

У своїй кімнаті ліг і довго ще думав про доньку. Вона виявилася зовсім іншою, ніж я уявляв. Але так було ще краще.

Уранці ми поснідали.

— Іване Карповичу, у вас якийсь щасливий вигляд, — помітила Єлизавета Павлівна. — Я б подумала, що ви закохалися в Кейт, але це щось інше.

— Сьогодні ми тікаємо. Речей можемо взяти зовсім небагато. По маленькій валізці.

— Сьогодні? Так швидко?

— Я не хочу тягнути. Французи можуть спробувати пришвидшити події. Наприклад, забрати Моніку. Ми мусимо їх випередити.

— Добре, я скажу Кейт.

— Вона надійна? Не може працювати на французів?

— Ні, будьте спокійні.

— Збирати речі обережно. Поведінку не змінювати. Наче звичайний день.

— Але як ми втечемо? За нами ж слідкують.

— У мене є план, здається непоганий.

— Чудовий план, — підтвердила Моніка, що зайшла до кімнати. — Речі я вже зібрала.

— То що за план? — спитала Єлизавета Павлівна.

План був простий. Єлизавета Павлівна сходила по морозиво до морозивника, що торгував на сусідній вулиці. В нього був невеличкий візок на колесах. У візку лежали дві брили льоду з гір, які холодили морозиво. За три години морозивник постукав