Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Я танкіст, — відповів Ел. — А оцей товариш знімає кіно. Тобі не траплялася Сто сорок п'ята?

— Ні,— сказав я.

— Вони десь на Естремадурській дорозі,— пояснив старий. — Мій хлопець — комісар кулеметної роти. Це мій найменший. Йому двадцять років.

— В якій ви партії, товаришу? — спитав його Ел.

— Ні в якій, — відповів офіціант. — А мій хлопець -1- комуніст.

— І я комуніст, — сказав Ел. — Наступ, товаришу, ще не набрав розмаху. Це важке діло. У фашистів дуже міцні позиції. Ви тут, у тилу, повинні бути такі ж стійкі, як і ми на фронті. Можливо, ми тепер ще не зрушимо їх з тих позицій, але ми довели, що вже маємо армію, яка може наступати, і ви побачите, на що вона здатна.

— А як на тій Естремадурській дорозі? — спитав старий, і далі тримаючи двері.— Там дуже небезпечно?

— Ні,— відказав Ел. — Там усе гаразд. Вам нема чого за нього тривожитись.

— Хай вас бог благословить, — промовив офіціант. — Хай він боронить вас і береже.

Ми рушили темною вулицею, і Ел сказав:

— Е, в політиці він слабак, хіба ні?

— Він добрий чоловік, — озвався я. — Я вже давно його знаю.

— Чоловік він начебто добрий, — сказав Ел, — але йому треба дозріти політично.

У моїй кімнаті в готелі «Флоріда» було повно людей. Грав патефон, у повітрі плавав тютюновий дим, просто на підлозі точилася гра в кості. Раз у раз хтось із товаришів приходив помитися, і кімната пропахла тютюном, милом, брудною обмундировкою та парою з ванної.

На ліжку сиділа Маноліта — дівчина-іспанка з близько по садженими холодними очима, дуже охайна, підкреслено скромно вдягнена, як того вимагав фальшивий французький шик, — і весело, хоча й з гідністю, розмовляла з англійським газетярем. Якщо не брати до уваги патефона, в кімнаті було не так уже й гамірно.

— Це ваша кімната, так? — спитав мене англійський газетяр.

— Записана вона на мене, — відказав я. — Часом я тут ночую.

— А віскі чиє? — спитав він.

— Моє,— озвалася Маноліта. — Ту пляшку вони випили, і я принесла ще одну.

— Молодець, доню, — сказав я. — 3 мене три пляшки.

— Дві,— сказала вона. — Та була дарована.

На столі, поруч з моєю друкарською машинкою, стояла розкрита до половини велика бляшанка консервованої шинки, рожевої, з білим окрайком, і час від часу котрийсь із гравців підводився, відрізав складеним ножиком шматок і знову повертався до гри. Я теж урізав собі скибку.

— Ти перший на черзі до ванни, — сказав я Елові.

Він розглядався по кімнаті.

— Гарно тут, — мовив він. — А звідки шинка?

— Ми купили її в інтенданта однієї бригади, — пояснила Маноліта. — Смакота, правда ж?

. — Хто це «ми»?

— Ось він і я, — сказала вона, киваючи головою на англійського кореспондента. — Правда ж, він симпатичний?

— Маноліта надто добра до мене, — озвався англієць. — Сподіваюсь, ми не дуже вам заважаємо?

— Аж ніяк, — відповів я. — Потім мені, можливо, знадобиться ліжко, але це буде ще не скоро.

— Ми можемо перейти до моєї кімнати, — сказала Маноліта. — Ви справді не сердитеся, Генрі?

— Анітрохи. А хто ці товариші, що грають у кості?

— Не знаю, — відповіла Маноліта. — Вони прийшли помитись, а потім лишилися грати. Усі вони дуже милі. А ви чули, яка в мене біда?

— Ні.

— Страшна біда. Ви ж знали мого нареченого, що служив у поліції і поїхав до Барселони?

— Ну звісно.

Ел пішов до ванної.

— Так от, його вбили в якійсь сутичці, і тепер я не маю нікого, хто б замовив за мене слово у поліції. А він так і не встиг виклопотати мені документи, як обіцяв, і сьогодні я дізналася, що мене хочуть заарештувати.

— За що?

— Бо я не маю документів, і вони кажуть, що я весь час отираюся тут між вас та між військових, отож я не інакше як шпигунка. Коли б мій наречений не знайшов там свою смерть, усе було б гаразд. А ви мені не допоможете?

— Та чого ж, — сказав я. — Якщо у вас усе чисто, нічого вам не буде.

— Я б хотіла для певності пожити тут, у вас.

— А якщо у вас не все чисто, я теж вскочу в халепу, еге?

— То не можна залишитися тут?

— Ні. Але якщо будуть якісь неприємності, подзвоніть мені. Я ніколи не чув, щоб ви розпитували когось про військові справи. Думаю, що у вас усе чисто.

— У мене справді все чисто, — сказала вона і, відсунувшись від англійця, нахилилась до мене. — А може, мені пожити в нього, як ви гадаєте? У нього все чисто?

— Звідки мені знати? — відказав я. — Я його вперше бачу.

.— Ви сердитесь, — мовила вона. — Не будемо поки що про

це думати, хай усім буде весело, і ходім вечеряти.

Я спинився біля гравців.

— Підете з нами вечеряти?

— Ні, товаришу, — не підводячи голови, відказав той, що мав кидати кості.— А до нас не хочете пристати?

— Я хочу їсти.

— Ми ще будемо тут, коли ви повернетесь, — обізвався інший. — Ну ж бо, кидай, я тримаю.

— Якщо знайдете по дорозі якісь гроші, несіть сюди, розіграємо.

Крім Маноліти, я побачив у кімнаті ще одного знайомого. То був угорець із Дванадцятої бригади, він і грав на патефоні. Угорець був сумний, не схожий на інших, веселих угорців.

— Salud, camarada, — мовив він. — Дякую вам за гостинність.

— А в кості ви не граєте? — спитав я.

— Я не маю таких грошей, — відказав він. — Вони льотчики, законтрактовані. Найманці… Отримують по тисячі доларів на місяць. Були під Теруелем, а тепер їх перекинули сюди.

— А як вони опинились у мене?

— Один з них знає вас. Але він мусив повернутися на свій аеродром. По нього прислали машину, а гра тоді вже почалася.

— Я радий вас бачити, — сказав я. — Приходьте коли завгодно і почувайте себе як удома.

— Я прийшов послухати нові платівки, — сказав він. — Вам це не заважає?

— Ні. Дуже добре. Ви б випили.

— Краще візьму трохи шинки.

Один з гравців підвівся і відрізав собі шматок шинки.

— Ви не бачили десь тут того Генрі, що мешкає в цій кімнаті? — спитав він мене.

— Це я.

— О, пробачте, — мовив він. — Пограти не хочете?

— Потім, — відказав я.

— г Гаразд, — сказав він. А тоді з повним ротом шинки: — Слухай ти, паршивцю. Кидай так, щоб вони від стіни відлітали.

— Тобі від цього легше не буде, товаришу, — озвався той, що мав кидати кості.

З ванної вийшов Ел. Він був увесь чистий,