Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Не маю я охоти з ними розбалакувати. Надто стомився.

— То онде за столиком у кутку сидять дві марокканки із Сеути.

Він подивився туди. Дівчата були темношкірі й кудлаті. Одна велика, друга менша, але обидві міцні й жваві на вигляд.

— Ні,— мовив Ел. — Марокканців з мене вистачить завтра, не хочу я ще й цей вечір з ними воловодитись.

— Дівчат тут вистачає,— сказав я. — У «Флоріді» є ще Мано-літа. Той її коханець із служби безпеки поїхав до Валенсії, і вона випробовує свою вірність йому з ким завгодно.

— Слухай, Генку, чого це ти мене підбурюєш?

— Просто хочу, щоб ти трохи розважився.-

— Я вже вийшов з того віку, — одказав він. — Може, ще по одній?

— Давай ще по одній.

— Я смерті не боюся, — сказав він. — Померти не штука. Шкода тільки помирати марно. А наша атака — дурниця, тож і смерть буде дурна. Танки я вже добряче опанував. А якби мені час, і танкістів добрих підготував би. От аби тільки танки в нас були швидкіші, то ніякі протитанкові гармати нам не дошкуляли б, як оце тепер, коли нема свободи маневру. Розумієш, Генку, вони зовсім не те, чого ми сподівалися. Згадай-но, як усі мріяли: якби ж то нам танки!

— Під Гвадалахарою вони зробили своє діло.

— Еге ж. Але там були досвідчені танкісти. Справжні солдати. Та й наступали проти італійців.

— То в чому ж усе-таки річ?

— Багато в чому. Законтрактовані найнялися сюди на півроку. Це здебільшого французи. П'ять місяців вони воювали добре, але тепер єдиний їхній клопіт — лишитися живими в останній місяць і податись додому. Ні біса вони вже не варті. От росіяни, що приїхали з танками як інструктори, ті були що треба. Але тепер їх відкликають звідси, нібито в Китай. Новоспечені іспанські танкісти — хто як. Є добрі, є й погані. Щоб підготувати справжнього танкіста, потрібно шість місяців. Я кажу про такого, який усе знав би. Та ще й хист до цього треба мати, щоб усе як слід збагнути й тямити, що робиш. А ми мусили навчити їх за шість тижнів, і той хист вони мають далеко не всі.

— Льотчики з них виходять добрячі.

— Та й танкісти були б добрячі. Але треба, щоб вони мали до цього покликання. Як ото священики. Треба бути вродженим танкістом. А надто тепер, коли понавигадували стільки протитанкової зброї.

У барі вже спустили жалюзі на вікнах і тепер замикали двері. Зайти більше ніхто не міг. Але ми мали ще півгодини, доки зачинять.

— Подобається мені тут, — сказав Ел. — І вже не так гамірно. А пригадуєш, як ми зустрілися в Нью-Орлеані, коли я ще плавав на судні, і пішли випити до бару в «Монте-Леоне», а там був той хлопчисько, схожий на святого Себастьяна, і викликав пожильців чудним таким голосом, наче співав? Я ще дав йому двадцять п'ять центів, щоб він покликав містера Бевзі Боудура.

— Отак і ти сьогодні проспівав «Каса-дель-Кампо».

— Еге ж, — мовив він. — Мене завжди сміх бере, як про це згадаю. — Тоді провадив далі: — Розумієш, тепер танків уже не бояться. Ніхто. І ми не боїмося. Та все-таки своє діло вони роблять. Справжнє діло. От тільки надто вже легко їх підбити, хай їм чорт. Може, краще було б мені пристати до чогось іншого. Ні, брешу. Бо вони таки роблять своє діло. Але за теперішніх умов до цього треба мати покликання. Добрий танкіст повинен бути нині політично розвиненим.

— Ти добрий танкіст.

— Завтра я волів би бути кимось іншим, — сказав він. — Це я вже розпускаю нюні, але кожен має право трохи поплакатись, якщо це нікому не вадить. А знаєш, я таки люблю танки, тільки ми ще не вміємо їх належно використовувати, бо піхота цього не навчена. їм дай друзяку танка попереду, щоб прикривав собою їхній наступ. А з цього нема ніякого пуття. Зрештою вони так звикають до танків, що не хочуть без них і кроку ступити. Часом навіть розосередитись не хочуть.

— Я знаю.

— Розумієш, якби ми мали тямущих танкістів, вони б вихоплювались наперед і вели кулеметний вогонь, а потім залишалися б позаду піхоти й лупили вже з гармат, прикриваючи вогнем її атаку. Тим часом інші танки могли б давити ворожі кулеметні точки, як це робить кавалерія. Могли б осідлати траншею і вдарити по ній поздовжнім вогнем. Могли б там, де треба, підкидати вперед піхоту й потім прикривати її наступ.

— А замість цього?

— Замість цього — отаке, як буде завтра. У нас так сміховинно мало артилерії, що танки використовують як рухомі броньовані гармати. А тільки-но ти спинився й став легкою артилерією, ти втрачаєш маневреність, що є запорукою твоєї безпеки, і вони беруть тебе на приціл своїх протитанкових. Ну, а як не це, то ми просто щось на зразок залізних дитячих колясок, що котяться попереду піхоти. От тільки не знаєш останнім часом, чи самі вони поїдуть, чи ті хлопці, що сидять усередині, їх повезуть. А як заліз туди, то ніколи не можеш бути певен, що за тобою хтось іде.

— Скільки вас тепер на бригаду?

— По шість на батальйон. Тридцять на бригаду. У принципі має бути так.

— Може б, ти вже пішов та помився, а тоді подамося вечеряти?

— Гаразд. Тільки не починай опікуватися мною і не уявляй собі, ніби я тривожуся, чи там що, бо нічого такого нема. Просто я втомився і хотів побалакати. І підбадьорювати мене не треба, ми маємо політкомісара, і я знаю, за що воюю, і ні про що не тривожусь. Але таки хотілося б, щоб з нас була більша користь і щоб нами орудували розумніше.

— З чого ти взяв, що я збираюся тебе підбадьорювати?

— Почало скидатися на те.

— Я тільки хотів дізнатися, чи не потрібна тобі дівчина, і припинити твої нюні, нібито тебе мають убити.

— Так от, ніякої дівчини мені сьогодні не треба, а щодо нюнів, то я розпускатиму їх скільки захочу, якщо це не вадитиме іншим. Тобі воно вадить?

— Ходімо помиєшся, — сказав я. — І розпускай свої бісові нюні скільки тобі завгодно.

— Як ти гадаєш, хто отой недоросток, що говорив так, наче він страшенно обізнаний?

— Не знаю, — відповів я. — Але спробую довідатись.

— То він нагнав на мене нудьгу, — сказав Ел. — Ну гаразд, ходімо.

Старий лисий офіціант відімкнув двері й випустив нас на вулицю.

— Як іде наступ, товариші? — спитав він, стоячи в дверях,

— Добре, товаришу, — відказав Ел. — Усе йде як слід.