Читати книгу - "Знедолені"

Порожнє крісло на мить затьмарило радість весільного бенкету. Та хоч тут і бракувало Фошлевана, старий Жільнорман був на місці, й дід сяяв за двох. Він оголосив, що панові Фошлевану нездужається, і він правильно робить, збираючись лягти раніше, але рана в нього дріб’язкова. Цим поясненням усі задовольнились. Та й що таке одна темна цяточка, коли усе навкруг залите сяйвом радості? Козетта й Маріус переживали одну з тих блаженних егоїстичних хвилин, коли людина не здатна відчувати нічого, крім щастя. До того ж дідові сяйнула блискуча думка.

— Чорт забери, навіщо кріслу лишатися порожнім? Сідай сюди, Маріусе. Щасливець поруч зі щасливицею.

Пролунали бурхливі оплески, й Маріус зайняв місце Жана Вальжана. Отож справа обернулася так, що Козетта, засмучена зникненням батька, зрештою була навіть задоволена з цього. Козетта не пошкодувала б і за Господом Богом, якби на його місце сів Маріус.

Тільки-но крісло було зайняте, як усі забули про Фошлевана. Через п’ять хвилин його відсутності ніхто вже не помічав, і гості безтурботно галасували та веселились.

Вечір минув жваво, радісно. Чудовий настрій діда передався всім, кожен мимоволі заражався радістю столітнього старигана. Трохи танцювали, багато сміялися; це було доброзвичайне весілля. Добрі старі часи навіть ушанували його своєю присутністю — в особі Жільнормана.

Після гамору настала тиша.

Молоді зникли.

Незабаром після півночі дім Жільнормана перетворився на храм.

Тут ми зупинимося. На порозі шлюбної ночі стоїть янгол; він усміхається, притуливши палець до уст.

3. «Нерозлучна»

Куди подівся Жан Вальжан?

Незабаром після того, як він на ласкаву вимогу Козетти змусив себе усміхнутися, Жан Вальжан підвівся й вийшов у передпокій. Це була та сама кімната, куди вісім місяців тому він увійшов весь чорний від багнюки, крові та пороху, коли приніс дідові його онука. Старовинні панелі були прикрашені гірляндами листя та квітів; на канапі, куди поклали тоді Маріуса, тепер сиділи музиканти. Баск у чорному фраці, в коротких штанах і білих панчохах та білих рукавичках прикрашав трояндовими вінками кожен таріль перед тим, як подати його на стіл. Жан Вальжан показав на забинтовану руку, попросив служника пояснити свою відсутність і вийшов із дому.

Кілька хвилин Жан Вальжан постояв під яскраво освітленими вікнами їдальні. Він дослухався. До нього долинав невиразний гомін весільного бенкету. Чутно було упевнену й гучну мову діда, звуки скрипок, дзенькіт тарілок і склянок, вибухи сміху й посеред усього цього гамору — веселий голосок Козетти.

Жан Вальжан повернувся до себе додому, на вулицю Озброєної людини. Він запалив свічку й піднявся нагору. Його кроки відлунювали в порожніх кімнатах. Усі шафи були розчинені навстіж. Він увійшов до Козеттиної кімнати. На ліжку не було простирадел. Тикова подушка, без наволочки й мережив, лежала на купі згорнутих ковдр, у ногах нічим не прикритого матраца. Зникли всі жіночі дрібнички, що ними так дорожила Козетта; у кімнаті лишилися тільки великі меблі та голі стіни.

Ліжко Туссен було теж розібране.

Жан Вальжан позачиняв дверці шаф, пройшовся з кімнати в кімнату.

Опинившись у своїй спальні, він поставив свічку на стіл.

Він уже розв’язав черезплічник і вільно рухав правою рукою.

Жан Вальжан підійшов до свого — застеленого — ліжка, і погляд його зупинився на «нерозлучній» — валізці, яка колись викликала ревнощі Козетти і яку він усюди брав із собою. Переїхавши четвертого червня на вулицю Озброєної людини, він поставив її на столик біля свого узголів’я. Жан Вальжан дістав із кишені ключ і відкрив валізку.

Повільно він почав виймати звідти дитячу одіж Козетти, в якій десять років тому вона покинула Монфермей: чорну сукенку, чорну хусточку, потім незграбні дитячі черевички, що їх і тепер Козетта могла б узути — така мала була в неї ніжка, потім — бумазейну дитячу блузочку, трикотажну спідничку, фартушок із кишенями, вовняні панчішки — вони досі зберігали форму дитячої ноги й були не довші за Вальжанову долоню. Колись він приніс цю одежу — всю чорну — до Монфермея. Виймаючи речі з валізки, Жан Вальжан розкладав їх на ліжку й поринув у спогади. Тоді стояла зима, грудень був дуже холодний, і Козетта тремтіла у своєму лахмітті, майже гола, з почервонілими ніжками у грубих дерев’яних черевиках-сабо. Він, Жан Вальжан, звелів їй зняти те ганчір’я й перевдягтися в це жалобне вбрання. Мати, певно, була задоволена у своїй могилі, побачивши, що її донька вбралась у жалобу, а надто, що вона добре вдягнена і їй тепло. Він згадав Монфермейський ліс, як вони йшли ним удвох із Козеттою; згадав погоду, яка тоді стояла, гілля без жодного листочка, дерева без пташок, небо без сонця, — і все одно це було чудово. Він розклав на ліжку дитячі одежини: хустинку біля спіднички, панчішки біля черевиків, блузку біля сукенки — й роздивлявся їх одну за одною. Вона була тоді ось така завбільшки, вона пригортала до грудей велику ляльку, вона сховала подаровану золоту монету ось у цю кишеньку, вона сміялася, вони йшли, тримаючись за руки, і, крім нього, у неї не було нікого на світі.

І раптом його сива голова впала на ліжко, старе мужнє серце не витримало, він уткнувся обличчям у Козеттин одяг, і якби в ту мить хтось ішов сходами, він почув би невтішні глухі ридання.

Жан Вальжан знову опинився на роздоріжжі. Уже вкотре знемагав він у розпачливій боротьбі з власною совістю.

Перед ним виникло ще болісніше питання, ніж у випадку з Шанматьє.

Як поставитися йому до щастя Козетти й Маріуса? Він сам хотів для них того щастя, він сам його домігся. Він пронизав собі груди цим щастям і тепер міг би відчувати певне задоволення, як ото зброяр, що впізнав би своє тавро на кинджалі, витягши його ще димучим від крові з власних грудей.

Козетта мала Маріуса, Маріус володів Козеттою. Вони мали все, навіть багатство. І це було справою його рук.

Але що робити йому тепер? Чи має він право розпорядитися щастям Козетти й Маріуса, як своєю власністю? Звичайно, Козетта тепер належить іншому. Але чи збереже він, Жан Вальжан, за собою те, що міг би зберегти? Чи залишиться він і надалі батьком, якого бачать рідко, проте шанують? Чи осмілиться він поселитись у Козеттиному домі? Чи складе він мовчки своє минуле до ніг їхнього майбутнього? Чи сяде він, не скидаючи маски, біля їхнього