Читати книгу - "Історик"

Барлі кинувся в пилюку до покаліченого тіла. Він задихався від подиву й горя:

— Майстер Джеймс?

Розділ 79

Прикрасою готелю в Ле Бен була вітальня з високою стелею й каміном. Метрдотель розпалив вогонь і зачинив двері, щоб не зайшли інші відвідувачі.

— Ви стомилися від прогулянки в монастир, — це було все, що він сказав, ставлячи перед батьком пляшку коньяку і келихи, п’ять келихів — наче ми всі повернулися і могли випити разом. З того погляду, яким обмінялися батько й метрдотель, я зрозуміла, що їх пов’язувало щось більше.

Цілий вечір метрдотель не відходив від телефону, йому якимось чином пощастило владнати справи з поліцією, яка допитувала нас просто в готелі й відпустила під його доброзичливий нагляд. Я підозрювала, що це він зателефонував у морг або в похоронне бюро: він знав, що було там насправді у маленькому французькому місті. Зараз, коли всі офіційні особи пішли, я сіла на затишний диван із дамасту поруч із Хелен, яка кожні кілька хвилин простягала руку, щоб погладити моє волосся, я намагалася не згадувати доброго обличчя майстера Джеймса і його тіла, нерухомого під простирадлом. Мій батько сидів у глибокому кріслі біля каміна й дивився на неї, на нас. Барлі витягнув свої довгі ноги на отоманку й намагався, як мені здалося, не дивитися на коньяк, поки мій батько не отямився й не наповнив наші келихи. Очі Барлі були червоними від мовчазного плачу — може, він хотів залишитися наодинці. Коли я поглянула на нього, мої очі мимоволі теж наповнилися слізьми.

Батько подивився на Барлі, і я подумала, що він теж заплаче.

— Він був дуже сміливим, — тихо сказав батько. — Ти ж знаєш, що ця атака дала можливість Хелен вистрілити, як вона й зробила. Вона не змогла б влучити в серце, якби монстр не відвернувся. Гадаю, Джеймс в останню хвилину свого життя зрозумів, який подвиг він учинив. Він помстився за людину, яку любив найбільше у світі, і за багатьох інших.

Барлі, все ще не в змозі говорити, кивнув, і між нами запанувала тиша.

— Я обіцяла тобі, що розповім усе, коли ми зможемо спокійно посидіти, — сказала нарешті Хелен, опускаючи келих.

— Ви впевнені, що мені варто залишитися? — неохоче запитав Барлі.

Хелен засміялася, і я була здивована, як мелодійно звучить її сміх, зовсім не схожий на її звичайний голос. Навіть у тій кімнаті, наполовину заповненій горем, її сміх не здавався недоречним.

— Ні, ні, любий, — сказала вона Барлі. — Ми не зможемо без вас. — Мені подобалася її груба, приємна англійська вимова, котру, здається, вона знала вже дуже-дуже давно.

Хелен була високою стрункою жінкою у чорній сукні із німбом сивуватого волосся на голові. У неї було дивовижне обличчя: у зморшках, виснажене, але з молодими очима. Вона вражала мене своїм виглядом щораз, коли я дивилась на неї, — не тільки тому, що вона була тут, справжня, жива, а й тому, що я завжди уявляла лише молоду Хелен. Я ніколи не думала про роки, що розділяли нас.

— Щоб розповісти, знадобиться багато-багато часу, — тихо сказала вона, — але зараз я можу сказати найголовніше. По-перше, мені дуже жаль. Я завдала тобі такого болю, Поле, я знаю, — вона подивилась на батька крізь вогонь у каміні. — Але собі я завдала болю ще більшого. По-друге, я повинна тобі сказати: тепер наша дочка, — на губах у неї засяяла мила посмішка й сльози з’явилися в очах, — наша дочка та наші друзі можуть бути свідками. Я жива, а не живий мрець. Він не дістався до мене втретє.

Я хотіла подивитися на батька, але не могла зібратися на силі навіть для того, щоб повернути голову. Це була його мить. Хоча я чула, що він не схлипував.

Вона замовкла й перевела подих.

— Поле, коли ми були в Сен-Матьє, я почула їхню легенду — про настоятеля, що встав із мертвих, а потім про брата Кирила, який охороняв його — я була у розпачі і водночас мене охопила страшенна цікавість. Я відчувала, що це не міг бути збіг, і я захотіла подивитися на це місце, мене тягло до нього. Перш ніж ми поїхали у Францію, я займалася дослідженням у Нью-Йорку, не сказавши тобі ні слова, Поле. Я сподівалася знайти друге лігвище Дракули, щоб помститися за свого батька. Але мені ніколи нічого не траплялося про Сен-Матьє. Я захотіла туди тільки тоді, коли прочитала про нього у твоєму путівнику. Це було просто бажання, без наукового підґрунтя.

Вона подивилася на нас і опустила голову.

— Я знову почала дослідження в Нью-Йорку, бо відчувала, що була причиною смерті мого батька, — через своє бажання перевершити його, викрити його зрадництво стосовно моєї матері, я не могла цього пережити. Потім я почала думати, що головна моя провина — це моя кров, диявольська кров Дракули, і я зрозуміла, що передала цю кров своїй дитині, навіть якщо сама вилікувалася від дотику живого мерця.

Вона замовкла і взяла мене за руку. Я здригнулася від цього дотику, від близькості цієї дивної знайомої й чужої жінки на дивані поруч зі мною.

— Я почувалась дедалі більш негідною, і коли брат Кирил розповів мені легенду Сен-Матьє, я зрозуміла, що ніколи не зможу спати спокійно, поки не дізнаюся більше. Я вірила в те, що коли знайду Дракулу й знищу його, то зможу повністю видужати, стати гарною матір’ю, розпочати нове життя.

— Як тільки ти заснув, Поле, я вийшла з монастиря. Я вирішила піти в склеп із пістолетом, спробувати відкрити саркофаг, але подумала, що сама не впораюся. Поки я вирішувала, будити тебе чи ні, щоб попросити допомогти мені, я сіла на лаву над прірвою. Я знала, що мені не треба бути там самій, але мене тягло до того місця. Місяць був чудовий, уздовж гір линув туман.

Очі Хелен дивно збільшилися.

— Я сиділа там і раптом відчула, як мурашки повзуть по моїй спині, ніби щось стояло просто за мною. Я різко обернулася і на іншому боці подвір’я, куди не доходило світло місяця, побачила темну постать. Обличчя її залишалося в тіні, але я скоріше відчувала, ніж бачила на собі пильний погляд. Якась мить була потрібна їй, щоб розкрити крила й кинутися на мене, адже я була сама на лаві. Раптом я почула голоси — дикі голоси в моїй голові, які