Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

наживку, яку Роланд і ка-тет дев’яноста і дев’яти закидали так ретельно. Стрілець бачив уявні вози, вишикувані вздовж дороги, й на мить пошкодував, що не розпрягли коней і мулів. Але, звісно, так усе виглядало переконливіше — неначе люди дуже поспішали. Бачив стежку, що вела до копалень: і вичерпаних, і робочих, — та до медового стільника печер, який виднів за ними. Побачив, як руками в рукавицях натягають поводи Вовки, що скакали в перших лавах, як вищиряються їхні коні. Він дивився зараз їхніми очима, і довколишнє здавалося не теплим, яким його бачать люди, а холодним, як картинки в жур-гнавах. Побачив дитячого капелюшка, якого кинула Френсін Тейвері. Його розум мав не лише око, а й нюх: він відчув м’який, але соковитий дитячий запах. Пахло чимось насиченим і жирним — тим, що Вовки забирали у викрадених дітей. Його розум мав не лише нюх, але й слух, і він почув невиразне клацання, як колись від Енді: те саме тихе гудіння реле, серводвигунів, гідронасосів, ще бозна-якої машинерії. Внутрішнім зором він бачив, як Вовки придивляються до плутанини слідів на дорозі (він сподівався, що вони побачать у них лише плутанину), потім переводять погляди на стежку. Бо уявляти, що вони дивляться в інший бік, готуючись підсмажити їх десятьох у сховку, як курчат на пательні, не хотілося. Ні, вони дивилися в бік копалень, мусили туди дивитися. Вони відчували запах дітей — їхнього страху разом з потужною речовиною в їхньому мозку — і бачили розкидані дрібнички, які лишила по собі їхня здобич. Стояли в стременах своїх механічних коней і дивилися.

«Вперед, — подумки підштовхував їх Роланд. Джейк біля нього поворухнувся, прочитавши його думку. Його благання. — Ну ж бо. Ідіть. За ними. Заберіть те, що вам потрібно».

Від одного з Вовків пролунав гучний звук — клак! Одразу ж на мить ожила сирена, за якою почувся неприємний чи то свист, чи то вереск, який Джейк чув у Доґані. Відтак коні знову рушили. Тихо застукали копита на оґґані, потім захуркотіли на кам’янистій стежині, та й усе. Від цих коней годі було чекати нервового іржання, на відміну від живих, запряжених у вози. Та для Роланда то був сигнал. Вони заковтнули наживку. Він тихо витяг револьвер із кобури. Джейк знову поворухнувся, і Роланд зрозумів, що хлопчик зробив те саме.

Він розповідав їм про розташування сил, яке вони побачать, коли вискочать із криївки. Близько чверті Вовків стоятимуть на одному боці стежки й дивитимуться на річку, ще чверть буде повернута в бік Кальї Брин Стерджис. А може, навіть більше, ніж чверть, адже саме з боку містечка Вовки — чи їхні господарі — могли сподіватися підступів. А решта? Тридцять із чимось? Вони вже рушать уперед стежкою, повіривши, що діти там, у котрійсь копальні.

Роланд почав рахувати до двадцяти, але, дійшовши до дев’ятнадцяти, вирішив, що досить. Він весь підібрався — від сухого крутія зараз не було й згадки — і пружиною знявся вгору, з батьковим револьвером у руці.

— За Ґілеад і Калью! — прогорлав він. — Пора, стрільці! Пора, Сестри Орізи! Пора, пора! Вбивайте їх! Без пощади! Вбивайте всіх!

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Вони виросли з-під землі, неначе зуби дракона. В усі боки полетіли дошки, бур’ян і сухе листя. Роланд і Едді мали по великому револьверу з оздобленими сандаловим деревом руків’ями. Джейк здійняв батьків «рюгер». Марґарет, Роза і Залія тримали свої тарілки, Сюзанна — в обох руках, схрестивши їх на грудях, наче їй було холодно.

Вовки розташувалися саме так, як їх побачив холодним внутрішнім зором убивці Роланд. І його охопив тріумф, хоч і ненадовго, бо наступної миті всі думки й емоції накрила червона запона. Коли попереду було змагання зі смертю, він як ніколи радів життю. «П’ять хвилин, вартих крові та дурощів», — розповідав він своїм друзям. І от вони настали, ці п’ять хвилин. Після них йому буде кепсько, але зараз, коли все ще тільки починалося, він почувався просто чудово, почувався в повній і безповоротній злагоді з самим собою. Був собою. То були проблиски колишньої стрілецької слави. Байдуже, що ворогом були роботи, о боги, байдуже! Значення мало тільки те, що вони роками мучили беззахисних, а зараз, заскочені зненацька, самі опинилися в становищі жертв.

— У верхівки каптурів! — пронизливо закричав Едді, коли револьвер у його правій руці прогримів і вивергнув полум’я. Запряжені коні й мули позадкували, почулося перелякане іржання. — У верхівки каптурів, збивайте розумак!

І неначе на доказ, зелені каптури трьох вершників на стежці праворуч смикнулися, наче за них потягла невидима рука. Усі троє випали з сідел і повалилися на землю. У дідовій історії про Вовка, якого вбила Моллі Дулін, він смикався, але ці троє лежали під ногами своїх баских коней непорушно, як камені. Напевно, Моллі тільки зачепила антену тарілкою, та Едді знав, куди цілить, і влучив.

Роланд теж відкрив вогонь, стріляючи від стегна, майже не дивлячись, але кожна куля знаходила свою ціль. Він стріляв по тих, які були на стежці, щоб полеглі тіла утворили там барикаду.

— Різа не схибить! — прокричала Розаліта Муньйос. Тарілка вилетіла з її руки й з пронизливим свистом сяйнула блискавкою над Східним шляхом. Розітнула верхівку каптура вершника, який відчайдушно намагався розвернути коня. Істота впала спиною назад, тільки ноги майнули, й ударилася головою об землю.

— Різа! — То була Марґарет Айзенгарт.

— За мого брата! — закричала Залія.

— Леді Різа прийшла по ваші душі, виродки! — Сюзанна розвела руки й викинула обидві тарілки вперед. Вони описали дві дуги в повітрі й влучили в свої цілі. Затріпотіли, падаючи, клапті розрізаних каптурів, Вовки впали швидше і гучно вдарилися об землю.

У ранковому світлі враз спалахнули сліпучі жезли вогню — то вершники на стежці витягли свою енергетичну зброю. Першому, хто це зробив, Джейк відстрелив антену, і Вовк упав на свій власний меч, що запекло сичав. Плащ одразу зайнявся, кінь сахнувся вбік і наразився на світляну палицю вершника ліворуч. Кінська голова відвалилася, оголивши сітку дротів, що іскрили. Звідусіль залунало пекельне виття сирен.

Роланд думав, що Вовки, які перебуватимуть на дорозі найближче до містечка, спробують прорватися, щоб поскакати в Калью. Та натомість дев’ятеро з того боку (шістьох прикінчив першими шістьма пострілами Едді), пришпорюючи коней, промчали повз вози, летячи просто на них. Двоє чи троє вже жбурнули гудючі сріблясті кулі.

— Едді! Джейку! Сничі! Праворуч!

Вони одразу ж крутнулися в той бік, залишивши жінок, які жбурляли тарілки, витягаючи їх з сумок, підшитих шовком, так швидко, як тільки могли.