Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Він не полюбив мене, скоріше за все, навіть не став поважати. Але він розумів, що мати такого ворога, як я,, небезпечно. То вирішив просто владнати конфлікт.

Я приймаю ваші вибачення, Іване Павловичу, і прошу вибачити мене, якщо десь я поводився неправильно. Також я прошу вас допомогти доньці покійного Стерлінга продати нафтові родовища батька.

— Його донька зникла, я не міг її знайти, щоб продовжити процес купівлі свердловин Стерлінґа.

— Вона зараз в англійському посольстві, і я прошу вас допомогти нещасній сироті.

— Обов’язково.

Ми ще мило побалакали, Іван кілька разів згадував про вбитого сусіда, я тільки стенав плечима. На вокзалі Харитоненко-молодший провів мене до потяга і на прощання міцно потиснув руку, попросивши дати почитати розповідь про пригоди на Кавказі до їх відсилання у журнал.

— Звісно, ця послуга буде обов’язково оплачена, — пообіцяв він.

— У мене немає практики попереднього вичитування, але можете не хвилюватися. Жоден із моїх клієнтів ще не скаржився, що я написав щось зайве, — заспокоїв його.

Іван кивнув і побажав щасливої дороги. Я залишився сам у купе, викупленому для мене. Ще потяг не рушив з місця, а до мене вже прибіг його начальник із пляшкою коньяку і проханням підписати журнальчик. На наступній станції до потяга вийшов оркестр і натовп витріщак із транспарантом «Вітаємо Івана Карповича зі втечею з полону». Далі натовпи чекали на кожній станції, у двері почали стукати різні шанувальники моїх історій, а також газетярі, які хотіли дізнатися, що ж сталося на Кавказі. Я зачинився у купе й нікому не відчиняв. А коли вранці ми прибули до Ромен, то там уже зібралося кілька тисяч людей, що чекали на мене. Прибіг поліцейський пристав і почав волати, що ось-ось почнеться тиснява і загинуть люди. Вимагав, щоб я наказав їм розійтися. Я нагадав йому, що зі мною так розмовляти не можна. Пристав розлютився і втік, але потім повернувся і вже вмовляв мене заспокоїти натовп. Довелося виступити, розповісти дещицю цікавого про Кавказ, закликати всіх на боротьбу з ворогами держави і запропонувати прочитати подробиці в журналі.

Далі я хотів узяти візника та поїхати додому. Страшенно скучив за Монікою, але мене схопили, підняли на руки і понесли. Натовп кричав «Слава Івану Карповичу!» та ніс мене вулицями. Я намагався зупинити це, мені не потрібні неприємності з владою, але мій голос тонув у реві велелюдної ходи. Чесно кажучи, тоді я злякався, бо наче потрапив у бурхливу течію ріки, якою неможливо було керувати. Натовп ніс мене, у повітрі відчувалася напруга, і варто було комусь почати бити вікна чи кричати щось антидержавне, як гуляння з приводу мого повернення перетворилися б на бунт. Треба було щось робити, брати ситуацію в руки, щоб не довести до біди. Я вихопив револьвер, вистрелив у повітря і цим привернув увагу натовпу. Збрехав, що маю справу державного значення, тож мушу відбути для її термінового вирішення. Закликав усіх не піддаватися паніці і зберігати спокій, а зараз розходитися, щоб вороги держави не змогли використати на зло народну радість. Ледь-ледь вгамував людей, і натовп почав зменшуватися. Добре, що не було провокаторів, а так би два-три негідники в натовпі — й почалося б страшне.

Вже хотів брати візника, та пан Олексій Посульський дав своє авто. Швиденько доїхав на хутір, де був неабияк здивований, зустрівши свою бахмацьку товаришку Єлизавету Павлівну, якій мужики доповідали про зроблене в полі. Доповідали не гірше, аніж мені. Тобто взяла вона їх у руки міцно.

— Іване Карповичу, рада вас бачити, — вона підвелася і відпустила мужиків. — Сподіваюся, що ви не образитеся за мою дружню допомогу по господарству.

— Звісно ні, Єлизавето Павлівно, дуже вам вдячний. Хоча, чесно кажучи, не чекав вас тут побачити.

— Коли я дізналася про те, що вас викрали абреки, то вирішила, що треба приїхати на хутір і допомогти з оброблянням землі.

— І Уляна Гаврилівна на це погодилася?

— Спочатку в нас були деякі труднощі, але тепер це в минулому. Пізніше я доповім вам про всі результати свого господарювання, а поки вам, мабуть, хочеться побачити Моніку?

Увечері ми сиділи за столом усі вп’ятьох Моніка в мене на руках, поруч Єлизавета Павлівна, граф, що дивився на мою товаришку невдоволено, та Уляна Гаврилівна, яку ми ледь умовили сісти за стіл Я розповідав про кавказькі пригоди, всі тільки головами крутили, навіть Маєвський, який дуже захопився історією і навіть записувати одразу почав.

— Цей Зелімхан, він же найвідоміший абрек імперії! Кого він тільки не викрадав! Колись самого Шаляпіна викрав! Примусив співати для себе, а потім відпустив! А ви від нього втекли! Ну, Іване Карповичу! За вас! — кричав граф і випивав повну чарку наливки.

Я пообіцяв, що зроблю перерву і більше за справи братися не буду, бо дуже вже заморився і хочу побути вдома.

— А що у вас із рукою? — спитала вже потім Єлизавета Павлівна.

— За гаряче схопився, обпік, — пояснив я. — А що це на вас граф вовком дивиться?

— З кількох причин. По-перше, я виявилася байдужою до його романтичних нахилів, по-друге, не дала грошей на купівлю повітряної кулі.

— О Господи, а це ще йому для чого?

— Він збирався летіти на Кавказ, щоб рятувати вас.

— На повітряній кулі? Ну і граф!

— Він вимагав віддати йому частину викупу.

— Викупу?

— Так, ваші читачі, дізнавшись про полон, почали збирати гроші для вашого викупу. Надсилали листи з грошима, хто по рублю, хто по десять копійок. Вдалося назбирати біля двадцяти тисяч рублів. А потім ще десять тисяч додала якась пані з Петербурга.

— Що за пані? — дивуюся я.

— Вам краще знати, Іване Карповичу, у своєму листі ця пані написала, що гроші перераховує згідно з якимось договором, умови якою ви успішно виконали, — Єлизавета Павлівна з цікавістю дивиться на мене.

— Одна зі справ, вдячні клієнти, — киваю я, правди не кажу, бо вона мені видається ганебною. Найкращий сищик імперії, а використали, наче бика-заплідника. — Давайте спати, Єлизавето Павлівно, щось я зморився.

Як сказав, так більше з хутора і не вилазив, відмовився спілкуватися з читачами та газетярами. Наказав графу відписувати, що кавказький полон виявився занадто важким, і потрібен час, щоб від нього відійти. З газет дізнався, що донька Стерлінга знайшлася, отримала хороші гроші