Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

вузол, удвічі менший за наплічник Кента, і коли Кент підняв його, то майже не відчув його ваги. Він припасував вузол до свого наплічника, доки Маретта надягала свій дощовик і спускалася вниз сходами попереду нього. Вона чекала на Кента у передпокої на першому поверсі, тримаючи в руках великий прогумований плащ Кедсті.

— Ви маєте це надягти, — сказала вона.

Дівчина злегка тремтіла, тримаючи одяг. Колір майже збіг із її щік, коли вона обернулася до дверей, за якими був мрець у кріслі, але її очі досі зберігали чарівний блиск. Вона допомогла Кентові надягнути плаща й наплічника, а після того якусь мить стояла, торкаючись руками його грудей і своїх губ, немов збираючись заговорити про щось, що тримала в собі.

Лише за кілька кроків від них чулися завивання бурі. Здавалося, вона з новою люттю налетіла на бунгало, ломлячись у двері, погрожуючи обрушити розкоти грому на їхні голови, якщо вони насміляться вийти назовні. Кент простягнув руку і вимкнув світло в передпокої.

У суцільній темряві він відчинив двері, з-поза яких миттєво увірвалися дощ і вітер. Вільною рукою навпомацки знайшов Маретту, вивів її за собою. Опинившись після освітленого приміщення під бурею, вони наче провалилися в чорну безодню, що миттєво проковтнула їх. Тоді раптом спалахнула блискавка, і Кент побачив обличчя Маретти, біле й залите дощем, але з тим самим дивним блиском в очах, який не переставав хвилювати його. Навіть у темряві цей блиск не зникав. Не зникав відтоді, як він повернувся до неї з кімнати Кедсті й опустився на коліна біля її ліжка, обійнявши її на мить.

Лише зараз, посеред бурі, він збагнув, чим можна пояснити це диво. То було через НЬОГО. Завдяки її ВІРІ в нього. Навіть смерть і жах не здатні були прибрати це сяйво з її очей. І, зробивши це відкриття, він хотів кричати від радощів, несамовито кричати наперекір вітру й дощу. Він відчув, як його сповнює сила, сильніша за цю нічну негоду. Її руки лежали на його плечі, так, наче вона боялася загубити його у цій чорній безодні, і м’який тиск її пальців був наче контакт, крізь який у його тіло переливалася тепла хвиля електричного струму. Він випростав руку й притягнув її до себе, на мить припавши обличчям до її маленького мокрого капелюшка.

І тоді він почув її слова:

— У гавані стоїть баркас, Джимсе, близько до кінця стежки. Мсьє Фінґерз тримав його там напоготові, повністю устаткованим.

До цієї миті він думав про будинок Кроссена і відкритий човен на воді. І знову Кент благословив Фінґерза, узявши за руку Маретту і ступивши на стежку, що вела до тополь.

Їхні стопи в’язнули глибоко в мокрій багнюці, а від поривів вітру з дощем перехоплювало дихання. Не видно було навіть дерева на відстані витягнутої руки, і Кент сподівався, що блискавка спалахуватиме досить часто, щоб він міг орієнтуватися. При першому спалаху він глянув на схил, що вів до ріки. Маленькі струмочки брудної води стікали донизу. На шляху скрізь траплялися каміння й пеньки, під ногами було слизько. Пальці Маретти знову стискали його руку, як під час шаленої гонитви стежкою вгору з казарм до бунгало Кедсті. Тоді він трепетав від щирої радості, що дарував її дотик, але зараз його охопив зовсім інший трепет — всеосяжне почуття владарювання. Попри бурю й непроглядну темряву ця ніч стала для нього найдивовижнішою з усіх ночей.

Він не відчував жодної з заподіяних негодою незручностей. Жодна з них не могла стримати невтомний і радісний біг крові, що зігрівала його тіло. Сонце чи зорі, день чи ніч, ясне небо чи похмуре — усе це зараз було чимось буденним та незначним. Адже поряд, борючись разом із ним, пробиваючись крізь нічну негоду разом із ним, довіряючи йому, безпорадна без нього, була жива істота з плоті й крові, яку він кохав понад життя. Багато років, сам того не знаючи, він чекав на цю ніч — і ось вона настала, накривши повінню, що назавжди понесла з собою його минуле життя. Він уже був не мисливцем, а здобиччю. Вже не сам, але з безцінним створінням, за яке варто було битися, безцінним і безпорадним, що стискало його пальці в темряві. Кент не почувався втікачем, навпаки — він наче щойно здобув величезну звитягу. Жодної непевності, жодного сумніву не було.

Попереду лежала ріка, а він відчував у ній душу, обіцянку нового життя. То була ріка Маретти і його ріка, і зовсім скоро вона забере їх звідси. І тоді дівчина розповість йому про Кедсті. Він був певний цього. Вона розповість, що сталося, доки він спав. Віра його була безмежна.

Вони дісталися розмитого схилу, і блискавка освітлила перед ними край тополиного гаю, де О’Коннор бачив Маретту багато тижнів тому. Стежка до гавані петляла між тополями, і Кент шукав її в темряві наосліп. Він не пробував заговорити, але випустив руку супутниці й натомість обійняв її, коли вони ступили на відкритий простір, прикриваючи її від бурі. Високий чагарник хльоснув їх по обличчях, і вони зупинилися, чекаючи наступного спалаху блискавки. Кент чекав без нетерпіння. Він притягнув дівчину ще ближче до себе, і в тій чорній безодні, під зливою і під перекатами грому над головою вона припала до його грудей своїм тендітним тілом, чекаючи, спостерігаючи. З ним. Тендітність і безпомічність стрункого дівочого тіла під його рукою сповнювали його особливим захватом. Зараз він думав про неї не як про захопливу безстрашну юну особу, що націлювала пістолета на трьох чоловіків у казармах. Вона вже не була таємничою, зухвалою сміливицею, яка викликала в ньому святобливий трепет, коли вони вперше потрапили в будинок Кедсті. Адже зараз вона притискалася до нього, відверто безпомічна й налякана. У цьому хаосі бурі щось підказувало йому, що нерви її на межі, що без нього вона розгубиться, кричатиме від жаху. І ВІН РАДІВ ЦЬОМУ! Ще міцніше він притискав її до себе, схиляючи голову, доки не торкнувся обличчям її мокрого липкого волосся, що вибивалося з-під капелюшка. А тоді блискавка знов розколола нічне небо, і він побачив шлях до стежки, що лежав перед ними.

Навіть у темряві неважко було триматися розбитих фургонами колій. Над їхніми головами свистіли й стогнали, гойдаючись, гілляки тополь. Під їхніми ногами виникали то калюжі, то стрімкі потоки. У непроникливій пітьмі вони натрапили на одну з таких калюж, і попри те, що вже був обтяжений наплічником, вузлом та рушницею, Кент раптом зупинився, узяв на