Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— чи ж мало їх в Україні? — він не знав. Просто подобалось йому це ймення — Рось. З усіх назв річок України чомусь найбільше його приваблювала саме ця — Рось. Він аж марив нею: Рось, Рось, Рось… Найкраща у світі Рось. А втім, він жодної річки не знав, на жодній не бував, у жодній не купався і не ловив у ній рибу і, навіть, просто не гуляв її берегами, не сидів під вербами в зеленому князівстві трав, як то читав в одного поета. І Рось теж не знав, бо ніде, крім як своєї квартири, не бував, але чомусь незнана Рось його найбільше вабила.

Мабуть, тому, що в неї було таке гарне милозвучне ймення: Рось. А ще в неї були — він читав — притока із ще ласкавішим йменнячком Роська. Дочка Росі чи молодша її сестричка? Мабуть, сестричка, так йому здавалося. Він прочитав про Рось все, що змогла дістати мама (вона приносила йому з бібліотеки книги) і, зокрема, Нечуя-Левицького. Іван Семенович народився в містечку Стеблів, що на Росі і так її описав, що без захоплення не можна й читати. Тож мав після того читання таке відчуття, що й сам виріс у її зеленій долині, десь у Богуславі чи Стеблові — незнаними йому. І досить йому було заплющити очі й уявити Рось, як він одразу ж опинявся на її берегах у зеленій долині, слухав, як сплескує риба на плесі, як шумить вода в порогах та як кують зозулі в тамтешніх вербах. (Побувати хоч раз на березі річки — то була його найсвітліша мрія. А ще як і трамвай навчитися водити — то більшого він і не багнув).

Ось чому вирішив він: як тільки навчиться водити трамвай, так і поведе його до Росі. Вже бачив той маршрут: Київ — річка Рось. Але й цій його мрії теж не судилося збутися, бо того літа трамвай № 28, його Трам-Трам раптово зник. Це було незбагненне — щоби в місті та раптом щез трамвай! Одного дня він просто перестав з’являтися на їхній вулиці і все. Ні о п’ятій тридцять ранку, ні пізніше… Ні взагалі будь-коли протягом дня. А день був такий довгий-довгий, а трамвая не було й не було і він не знав, що й думати. І нічого у світі білому взагалі й у Києві зокрема від того не змінилося. Все так же сяяло сонце, галасували на даху галки й ворони, а внизу вулицею мчали машини й тротуарами ходили люди і зазвичай її перебігали в недозволених місцях і тоді лунали пронизливі сюрчки людей у формі… (Але ж хіба людей сюрчками привчиш до порядку, до того, що треба переходити вулицю лише у відведених для цього місцях?), а трамвая не було. І ніхто йому не міг сказати, що ж таке трапилося з його другом.

І наступного дня трамвай теж не з’явився.

І ще в наступний…

Хлопчик, виглядаючи з вікна, з верхотури свого тринадцятого поверху, нічого не міг збагнути — де подівся трамвай? Не міг же він перебратися на іншу вулицю і їздити по ній? Він же не машина, не автобус, його рейки он унизу, по їхній вулиці прокладені і над ними контактний провід. То як він міг поїхати іншою вулицею?

Кілька днів хлопчик не вірив тому, що сталося і вперто виглядав свій Трам-Трам. Ось-ось він вигулькне з-за рогу будинку і задзвенить весело і лунко: «Привіт!.. Це я — Трам-Трам!.. А що — кепсько без мене? Даруй, але не маю часу, спішу до вокзалу. Звідти ходить багато-багато поїздів і їм потрібно багато-багато пасажирів…»

Тепер хлопчик прокидався задовго до п’ятої ранку й хутчій перебирався в коляску й котив її до вікна. З надією, що вже сьогодні його Трам-Трам неодмінно з’явиться. Але минали година за годиною, день збігав, згасав, у колодязі-дворику внизу вже сутеніло, а трамвая як не було, так і не було. І від того не лише на їхній вулиці, а й, здавалося, що у всьому Києві стояла тяжка й гнітюча тиша. Як у хаті, з якої винесли покійника…

Ось тоді він і збагнув, що втратив свого друга. Єдиний був друг і того втратив, і, що найгірше, нічим не міг йому допомогти чи порятувати його. То як же тепер йому без друга жити?

— Не виглядай його… — зітхнула мама. — Я сьогодні з сусідкою в ліфті піднімалася, то чула, що наш трамвай зняли, — маршрут номер двадцять вісім ліквідували.

— Хто? — стрепенувся він.

— Хто ж, як не міська влада.

— Але чому… за що його зняли?

— Кажуть, скоро будуть знімати рейки та провід угорі, а вулицю розширять і заасфальтують.

І хлопчик наче згас. Звідтоді він більше не схоплювався о п’ятій ранку, не перебирався хутчій в коляску і не котив її до вікна, аби зустрічати свого друга. Тепер він днями лежав на спині на дивані і тупо дивився в стелю. І мав таке відчуття, що то знято його — з життя.

— Славуньцю, хіба світ клином зійшовся на трамваї? — мама якось намагалася розважити сина. — Їх он стільки в Києві бігає. А наш трамвай ліквідували буцімто заради безпеки, — його брови зійшлися вгору. — Мимо нас він ходить по рівному, далі теж іде по рівному, але коли повертає на Кловський узвіз, то потрапляє на дуже крутий спуск… А це під час ожеледиці небезпечно. Казали, десь у якомусь місті отак трамвай з крутого спуску зірвався, гальма відмовили йому і він погубив багато людей… От у нас і зняли. Щоб подібне бува не трапилося… А замість трамвая до вокзалу буде ходити автобус…