Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Тоді він – третя іпостась цього світу?

– Мені наплювати на ваші іпостасі, – сказав Берген. – Він – це він, і я більше нічого не знаю.

– Е, пане Бергене, – мовив я. – Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…

– Не може такого бути! – сказав Берген.

– Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.

– Може, й міркував. Але не так відразу, – сказав Борген. – Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.

– Воістину, – сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.

– Ви щось питали про бога й чорта, – мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками – стали голубі й прозорі, – то от що вам скажу: й бог, і чорт – це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, – Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. – Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…

Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.

– Мудру річ ви сказали, – мовив я. – Але вона тільки наполовину мудра. Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.

– Бо один тишу шукає, а другий – звіра.

– Воістину, – мовив я. – А інакше тиші знайти не можна?

– Це як хто шукає, – сказав Борген. – Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…

Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою – так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап'є-маше…

Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.

– Це ваш брат? – спитав Холоденко.

– Брат безназванний, – відказав Берген. – Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?

– Дивлячись, що ви скажете, – відповів я.

– Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?

– Хіба я того недостойний?

– Недостойних компаньйонів для мене не існує, – відказав Берген. – Я про інше думаю: коли ви зв'язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?

Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?

– Я давав урока, пане Бергене, – сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. – І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…

– А, – сказав Берген, – це типова історія.

– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми – в ньому; скажіть, не чавить вона вас?

– Мене ні, – мовив Берген, випиваючи. – Для мене вона – барліг.

Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.

– Ось чому ви стали мені компаньйоном, – сказав я.

– Схвалюю ваш вибір, – поважно мрукнув Борген. – Розказуйте!

І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов'язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…

Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм'яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була – я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, – правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…

– Стій! – сказав Адольф Карлович. – Ви певні, що її не відштовхнули б?..

Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.

– Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, – признався я чесно. –