Читати книгу - "Диво"

з коня. Ну то от. Капітуляція сорок першого року була цілком позірна. Буває, що капітулює народ, тоді як армія ще бореться, а буває й навпаки. Тут сталося так, що армія капітулювала, а народ продовжував боротьбу, і всі знають, яка успішна була та боротьба, аж довелося німецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича, сподіваючись, що його сербське походження стане в пригоді (справа в тому, що невеличка частина сербів, якесь із племен, ще в давні часи замешкала на території сучасної Австрії; це було войовниче плем’я, з нього виходили досить умілі воєначальники, ця війна знає такі імена, як Браухич і Рендулич, якщо говорити про найвідоміших, тепер трохи смішно згадувати, що головнокомандуючим арміями, які йшли по Європі, насаджуючи чистоту раси, був виходець з слов’янського народу Браухич, але тоді було не до сміху). Ясна річ, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нічого не зміг удіяти, але не про це мова.

Сорок перший рік. Королівська югославська армія капітулювала. Безліч солдатів і офіцерів попало в полон. Опинився в полоні й молодий блискучий офіцер Ніколич. Він був чорногорець, у Чорногорії в нього лишилася молода вродлива дружина, прекрасна актриса, яку він майже силоміць вивіз з Белграда, відірвав від театру, від сцени, повіз у свої гори, в свою дикість, обіцяючи навзамін цивілізації свою пристрасть і вічне кохання. Але тут запахло війною, хтось там пригадав, що дід і батько Ніколича були в свій час офіцерами королівської армії, щасливого молодожона теж покликано до війська, видано йому офіцерський мундир, історія, як бачимо, звичайна. При розлуці молода дружина наділа Ніколичу на підмізинний палець золоту каблучку з великим – чи не на цілий карат – діамантом. Це була фамільна коштовність, талісман, який мав берегти Ніколича від смерті.

Справді, чи то подіяв талісман, чи то вже така швидка й некривава то була війна, що ніхто не встиг і стрельнути як слід, але Ніколича не вбито, він попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Ніколича теж вміщено в один з таких таборів для офіцерів. Цілком гігієнічний табір, досить сказати, що за всю війну там жодного разу не виникло епідемії. Кожен полонений офіцер мав своє окреме місце для спання, щоправда, постель не було, але де ж їх настачиш для мільйонів полонених! В таборах підтримувалася тверда дисципліна, що для людей військових не могло видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктів для полонених, але не слід забувати, що й увесь німецький народ терпів обмеження. Окрім того, в полонених офіцерів просто був побільшений апетит, бо людині, яка сидить без роботи, завжди дужче хочеться їсти, ніж тому, хто заклопотаний ділом. Згодом були спроби оскаржити цілий німецький народ за існування концтаборів, але при цьому посилалися лиш на кілька концтаборів – Освенцім, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж відповідало СС і Гіммлер, а треба точно розрізняти табори знищення і звичайні табори, без яких у війні не обійдешся. Тут Борис не витримав. Розрізняти? Встановлювати розряди й гатунки таборів? А що від цього змінюється? Назв було багато і різних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager[54], Durchgangslager[55], або Dulag, Arbeitslager[56], Firmenlager[57], Konzentrationslager, Straflager[58], Polizeihaflager[59], Judenarbeitslager[60], Arbeitserziehunglager[61], Kriegsgefangenenarbeitslager[62] – всі ці назви не мали істотного значення. Практика була така, що незалежно від їхньої формальної назви, кожен табір, хоч і стосуючи різні методи, існував лиш для одного: для знищення ув’язнених. Розстрілювали, морили голодом, палили в крематоріях, душили в газокамерах і в душогубках. Дев’ять мільйонів чоловік! Генерал Кейтель заявив: «Життя людське на східних теренах не має ніякого значення». Герінг в сорок третьому році сказав зятеві Муссоліні Чіано: «Нема потреби морочити собі голову з того приводу, що греки голодують. Це нещастя спіткає ще багато народів. В таборах, де перебувають росіяни, починаються випадки канібалізму. В Росії вмре ще цього року від голодної смерті двадцять-тридцять мільйонів людей. Може, то й добре, якщо так станеться, бо кількість деяких народів повинна бути зменшена».

Ну так, війна справді була тяжка й виснажлива, недостача продуктів давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навіть голодної смерті.

Але про Ніколича. Ніколич теж був голодний. Навіть дуже голодний. Якось він опинився в інтернаціональному таборі. В сусідньому секторі, відокремленому від югославів двома рядами колючого дроту, перебували французькі офіцери. Французи користалися з допомоги Міжнародного Червоного Хреста, їм щомісяця давали посилки з продуктами, по той бік колючого дроту ходили мовби люди з іншої землі: сміялися, причепурювали свої мундири, грали в кеглі. А з цього боку – голоднеча, пригніченість, виснаженість. І ось тоді Ніколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його досі, тримала на світі, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким, як оті французи, – бадьорим і дужим. Він зняв каблучку з пальця, підкликав одного з французів ближче до дроту і став пропонувати йому обміняти коштовність на хліб. Француз сказав, що в нього лиш півхлібини, більше не має, та й каблучка, власне, за колючим дротом ні до чого, але Ніколич згодився й на півхлібини, йому було однаково, він не відставав од француза, і той, врешті, піддався. Домовилися, що француз