Читати книгу - "Диво"

Сінгапурі чи там де хтось з команди дарує капітанові мавпочку. Таке миле створіння. Ми, німці, любимо все живе. А тут – далека путь, самотність, капітан уже чоловік немолодий. Зрадів мавпочці. Прилаштував її в своїй каюті. Маленька господиня. Уявляєте? Ну, так… Вранці капітан іде собі на мостик, мавпочку залишає в каюті, але забуває причинити дверцята сейфа. А в сейфі – товстенна пачка марок. Місячна платня для цілої команди. Уявляєте? І хоч гроші не пахнуть, як то сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила її, а як тільки капітан рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щілину і на палубу. Капітан відразу спостеріг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися, але ж… Хоч про німців і сказано, що вони мавпу вигадали, однак у спритності мавпа переважає навіть німців. Так і тут. Вилетіла мавпочка на самий вершок щогли, починає розглядати гроші, здирає з них банківське опакування, на неї гійкають і тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору по щоглі, боцман приладнав шланги і намірився збити мавпочку струменем води, хтось радив зняти кляту звірину пострілом з дрібнокаліберної гвинтівки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розірвала опояску і стала жбурляти гроші вниз. Видовище рідкісне. Океан, прозорість, синя хвиля – і над нею кружляють не чайки, ні – повновартісні німецькі марки! Є від чого вхопити сердечний удар! Кілька банкнот упало на палубу і – треба віддати належне чесності команди – все було вручено капітанові, але ж то лиш кілька банкнот. А вся місячна платня – ціла пака марок! – полетіла в океан, і хоч спущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати гроші, небагато їм вдалося виловити, бо виявилося: німецька марка тоне в морській воді! Так ніби вона не паперова, а справді з щирого золота! Уявляєте! І ось капітан, безпорадний у своєму нещасті, звернувся до мене. Мовляв, раз у вас тут відшкодування, отже…

– Ми б не хотіли помилятися так, як ваш капітан, – знов не стерпів Отава, обурюючись мовчанці Валерія. Так вони просидять цілу вічність, і цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками.

– Гер секретар, – чемний уклін в бік Валерія, – попередив мене, що йдеться про справу, зв’язану з військовими відшкодуваннями – нетва?

Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережність зачепитися за оте проклятуще «нетва».

– Ви не помилилися, гер Вассеркампф, – сказав він, – хоча відносити мою місію до галузі чисто військових відшкодувань, мабуть, не слід, бо це не моя спеціальність, минуло вже багато часу по війні, лишилися, певно, тільки ті втрати, яких уже не відшкодуєш нічим.

– Прекрасно! – вигукнув радник, підхоплюючись з стільця і повіваючи на себе полами піджака. – Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажіть ви мені, може відшкодувати німецькому народові тих сім мільйонів і триста сімдесят п’ять тисяч вісімсот солдатів, які полягли…

Він мало не сказав за «фюрера», але вчасно стримався, з чого миттю скористався досі мовчазний Валерій.

– Гадаю, гер радник, – сказав він стримано й тихо, – що в наші повноваження не входить обговорення людських втрат у минулій війні.

– Очевидно, – згодився Вассеркампф, – але я просто…

– Наш гість з Києва, – вів далі, не слухаючи, Валерій, і радникові довелося сісти на свій стілець, застебнути піджак, набрати цілком офіціального вигляду і похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так і підстрибувало від надміру слів, яких не встиг виметати на відвідувачів. Натренованість у балаканині в Вассеркампфа була доведена до неймовірної досконалості, – так от… наш гість із Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких історичних реліквій українського народу…

– Навіть не українського, – додав Борис, – а всіх слов’янських народів, бо йдеться про Київську Русь… Епоха Ярослава Мудрого.

– Ах, так, – врешті прорвався в розмову Вассеркампф, – гер професор – історик – нетва? Повірте, я найвищої думки про історію. Настав час, коли треба привласнювати історію вже не цілому народові, а окремим людям, індивідуумам, соціальним атомам… Наші філософи… Хайдеггер, Ясперс… Сподіваюся, ви знайомі з їхніми роботами…

– Даруйте мені, – чемно мовив Отава, – але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистенціоналізму…

– Ні, ні, – знов схопився радник, – я тільки про історію. Уявіть собі: мій шеф, міністеріаль-директор Хазе, не може чути про історію. «Що? – кричить він. – Історія? В цій вашій історії є тільки хронологія і факти існування населених пунктів. Усе інше – брехня!» Тоді я кажу йому: «Гер Хазе[53] не вірить у прізвища. І я розумію міністеріаль-директора: маючи таке прізвище, хіба станеш симпатизувати історії?» Але в одному ми з міністеріаль-директором сходимося: в сучасній історії вже не може бути відкрить. Все відкрито, все зареєстровано.

– На жаль, у наш час історики часто вимушені дбати справді не за нові одкригтя, – знов дав себе впіймати Борис, – а відвойовувати старі істини, часто цілком очевидні…

– Не в мене, сподіваюся, відвойовувати? Я – простий чиновник. Моя сфера – цілком матеріальні речі. Істини – це не по моєму відділу. Що ж до речей… Ми працюємо з можливо ідеальною пунктуальністю… Я міг би вам… Та ліпше я розповім вам одну історію – нетва?

Так вони змушені були того дня вислухати від Вассеркампфа ще одну історію.

Починається з війни. Сорок перший рік. Шостого квітня німецькі війська переходять кордон Югославії, через дванадцять днів юний король Петро доручає генералу Недичу підписати акт капітуляції. Югославія зовсім не така країна, щоб за дванадцять днів її можна підкорити. За дванадцять днів там навіть не облітаєш літаками всіх гір. В Югославії є куточки, куди за всю історію не міг проникнути жоден завойовник – скажімо, в тій же Чорногорії, або, як слідом за італійцями всі називають її, Монтенегро. Розповідають, коли сам Наполеон після своїх блискучих перемог послав до чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном, чорногорець відповів, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорії – і то не верхи, а пішки, бо чорногорські юнаки однаково зсадять небажаного гостя