Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Тут унтер вважав своїм обов'язком втрутитися:

— Розкрадання державної власності я не дозволю!

— А ти й не дозволяй, — гукнув і Максим Велігура. Він вже теж підійшов, поклавши, як і Гречка, косу на шляху. — Ти, чоловіче добрий, тільки не оглядайся, коли снопи возитимемо чи молотитимемо на гармані. Вкумекав, служба? — Він закінчив зовсім приязно і навіть поплескав щуплого унтера по плечі своєю величезною, як перепічка, долонею. Ще й додав, невідомо для чого, але спеціально для унтера: — Я, брат, у японську теж у «хрестиках» ходив, а дійствительну відбував ще в останню турецьку за царя Олександра. — Вважаючи, що, таким чином, вже домовилися по всіх статтях і час запивати могорич та заводити ближче знайомство, Велігура підморгнув і до австрійського капрала. — Пан, проше, поляк? Здорово по–нашому чешете! Єстем ораз поляк, штуковани: в уніатську віру ще старий граф вихрестив, коли в нього в пахолках служив.

— Hi, — відказав капрал Олексюк. — Я, як і ви, українець, а вірою — теж уніат.

— О! — зовсім зрадів велетень–коваль. — Віри, виходить, однакової! Бардзо добже! Hex бенде похвалене! У нас тут і капличка своя греко–католицька є: молодий Шембек поставили!

Та приятельські розмови між полоненими і представником місцевого населення були, певна річ, протизаконні. І унтер — як єдиний тут представник влади — не міг дозволити такого порушення законності й дисципліни.

— Без балачок! — закричав унтер. Він відсторонив капрала рукою і заразом, для престижу, поправив кобуру з солдатським наганом біля пояса. — А ти, матросе, йди, з чим прийшов, і знай честь: сонце он де, роботу починати треба!

— Про це й мова, — понуро озвався Гречка. — Зразу й почнемо. Тільки накажи, унтер, своїм австріякам відійти геть. Нехай до себе в казарму йдуть. А то й до Києва паняйте…

— Розійдись! — раптом зарепетував унтер: натовп в час розмови підійшов ближче і оточив Гречку з Велігурою та унтера з капралом. Гурток «начальства» — старшина, агроном, дід Маланчук, Григор Омеляненко і Оксентій Нечипорук — теж наблизився. — А ви, господа–начальники, закличте до порядку свій народ: мені службу спольнять! Є наказ, значить, виконувати треба, без обміна мнєніями! Олексюк! — знову загорлав він, дарма що той стояв зовсім поруч. — Подавай плєнним команду!

— Ах ти ж паразит! — люто видушив із себе Гречка. — Гляди: ми тобі по–хорошому попередження дали!

Люди колихнулись. Натовпом перебіг шелест. Якась молодиця захлипала.

— То ти такий? — Велігура враз крутнувся на місці і побіг до шляху, де лежала його коса. Кучма сивого волосся тіпалася в нього на голові, як куделя.

— Зажинай! — зарепетував унтер, наливаючися кров'ю. — Олексюк, кому я кажу? Під арешт підеш на три доби!

— Ну, гляди! — лиховісно проказав Гречка. — Пожалієш, контра!

Він теж хутко пішов до своєї коси.

В натовпі загомоніли. Дехто відступив назад. Дехто, навпаки, поточився наперед. Кілька кіс блиснули огнями проти сонця — косарі зняли їх з плеча. Були це слабосильні на побувці, демобілізовані по інвалідності, підлітки й діди.

Гречка з Велігурою попростували до золотистого лану.

— Ой Господи Боженьку! — скрикнула Греччина Ганна і заломила руки.

Але Гречка з Велігурою йшли не на бій. Вони тільки підійшли до двох австрійців на межі, відсунули кожний одного плечем і стали на їхні місця. Австрійці, ніяково посміхаючись, відступилися; коси вони тримали біля ноги, як гвинтівки.

— Ану, давай! — гукнув Гречка і поплював на долоні. — Давайте, діду Максиме, на весь шир! — Він змахнув косою і впоров синювате, ще не вибілене, не лискуче лезо в густе, як очерет, панське жито. Змах був широкий і швидкий — стій стеблин війнув колосками у повітрі і простелився йому під ноги.

Велігура змахнув і собі. Його розмах був ще ширший, ще дужчий — коса аж свиснула в повітрі, а стеблини першу мить, підрізані, навіть не колихнулися — так і стали між свіжою стернею; тільки коли Велігура зробив одмах назад, тихо завалилися за огрібком. Покіс у Велігури був ширший, як у Гречки.

Кілька бородянців з косами рушили до лану й собі. Австрійці стояли ні в сих ні в тих — і до косіння не беручись і не вчиняючи опору.

Унтер напиндючився:

— Граждани местная власть! Куди ж ви дивитеся? Ваш народ неподобствує! Я зараз должон применить оружіє!

Коси Гречки та Велігури свистіли, заглиблюючи покіс. Вже до них приєдналося ще чоловік з десять. Кілька жінок зайшли скраю і врізалися в жито серпами.

Тоді старшина загукав і собі:

— Гей, Гречко, Велігуро, так не полатається! Чули, що добродій унтер–цер наказують? Припиніть! Як представник тимчасової влади, закликаю до порядку революції! Григоре! — звернувся він